Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Тато завжди вимикав його, щойно зачувши голос Рузвельта.

Вона подумала тоді, чи не доведеться їй захищати батька перед братом, допоки той не поїде. І таки довелося. І не тільки тоді, а й протягом усього їхнього життя.

— Коли розпочалася війна, він перестав це робити, — мовила Джинні. — А в день висадки в Нормандії він улаштував усім робітникам вихідний, і ми всі сиділи тут, слухаючи радіо. Тато розгорнув на столі велику мапу й показував нам, де висадився Пол разом із вісімдесят другою повітрянодесантною дивізією, а де — ти. Він зробив це, бо пишався тобою й хотів, щоб усі інші про це знали.

— Власне, він усе неправильно показував. Я ж бо висадився лише наступного дня, а Пол потрапив до самісінького кубла німців.

— Я вже не пригадую всіх подробиць, — зітхнула вона.

— Ти пам’ятаєш, як він казав, що з приходом до влади Рузвельта в Америці скінчилася епоха демократії? — Джонас покрутив головою. — І нібито «чаша пилу» — це витівки комуністів? Мені навіть важко повірити, що ми з тобою — його діти.

— Він був не таким уже й поганим.

Джинні не пам’ятала, щоб її брат раніше проявляв таку черствість душі. Може, вона просто погано його знала? Похитуючи головою, дівчина заплющила очі.

— Він завжди торочив, що ми живемо на Фронтирі, — говорив тим часом далі Джонас. — На Фронтирі з великої літери «Ф». Я сказав йому якось, що часи Фронтиру, набігів індіанців і тому подібного відійшли в минуле ще тоді, коли його й на світі не було. А він узявся мені лекцію читати — мовляв, ми маємо зберігати традиції. Я ж відказав: для чогось, що тривало якихось двадцять років, жодних традицій немає і навіть бути не може. Так чи інакше… Я не знаю, на що згодом перетворяться ці землі, та нині — просто не бачу, в чому їхня сутність. Їх і не заселили достатньо для того, щоб тут утворилася своя культура, і дику природу сплюндрували так, що дивитися нема на що. Це — звичайнісіньке село, провінція. От і все.

Вона сиділа мовчки.

— Залиш собі свердловини, а решту — продай. І — до Барнарда!

— Я нізащо не переїду на Північ, — стиха мовила вона.

— Та що ти за ті дитячі спогади вчепилася?

— Мені тут краще.

— Джинні! — він ляснув себе по чолі так, наче почув якусь несосвітенну дурість. — Усе, що нам змалечку втовкмачували в голови, виявилося або брехнею, або ж невдалим жартом. Янкі те, янкі се… Найогидніші люди в усьому світі, анітрохи не кращі за купу лайна, — ось що казав про янкі наш батько. І я раптом збагнув: якщо він їх так ненавидить — отже, серед них мені буде добре. Знаєш, у Принстоні я жодного разу не зустрів когось гіршого за нього. Він був багатієм, який усе життя скаржився, мовляв, який же я бідний-нещасний! А ти пам’ятаєш, як він ставився до мексиканців?

Вона знову нічого не відповіла.

— Ти не уявляєш, яким довбаним ідіотом я почувався, щойно потрапив туди! — похитав він головою із заплющеними очима.

Джонас залишився ще на тиждень, аби разом із сестрою перевірити, чи все гаразд із їхнім майном. Він більше не виголошував гнівних промов. А перед від’їздом склав заповіт, щоб, якщо з ним щось станеться, його майно перейшло до неї. І підписав доручення. Джинні за ті кілька днів зблизилася з ним, як ніколи в житті; вона втратила батька, зате віднайшла брата. А тоді він сів на потяг, що повіз його на Схід, де ще не закінчилася війна. Ось так Джонас зник із її життя ще на три роки.

Коли брат поїхав, Джинні на досить тривалий час немовби перетворилася на домашню кішку. Спала впродовж майже всієї доби, прокидаючись серед ночі й блукаючи порожнім будинком, наче сновида. Засинала, утомившись плакати, на дивані, щоб лишень прокинутися потім від сонячних променів, які били їй у вічі. Підіймалася сходами до своєї кімнати, щоб знайти біля дверей тацю з холодним сніданком чи обідом. Ішла до ванної.

Займатися їй було просто нічим: не було ні роботи, ні бодай чогось, що могло зайняти її думки. Лише раз на тиждень — по четвергах — вона знаходила на столі в їдальні планшетку з чеками, які треба було підписати (зарплатня для робітників). Протягом решти часу Джинні або спала, або ж плакала, згадуючи то батька, то братів. Її не полишало непевне відчуття того, що час плине, проте нічого не відбувається. У неї ж крім брата залишилася ще одна рідна людина — Фінеас. Що перешкоджає йому зателефонувати й сказати: «Джинні, переїжджай-но до мене»? Щось-таки заважає, бо він мовчить. Часто вона плакала, навіть сама не знаючи, через що. Через мовчання Фінеаса? Через тугу за батьком, Клінтом і Полом? Через те, що вже скучила за Джонасом? Чи, може, через те, що сумує за прадідом, який помер ще дев’ять років тому? Як не крути — а від нього вона чула значно більше ласкавих слів, ніж від батька.