Розділ «Нездоланний»

26

Вествуд скопіював та вставив усі шість імен та номерів на порожній монітор. Імена являли собою стандартну американську мішанину. Вони могли би бути першою шісткою з будь-якої команди Вищої ліги, або шістьма парубками в черзі в ломбарді, чи в кімнаті екстреної допомоги в лікарні, чи в залі очікування для першого класу в аеропорту. Ричер припустив, що половина із цих номерів були мобільними, бо він не розпізнав їхні регіональні коди, але там був код 773, який належав Чикаґо, тоді 505 – якогось містечка в Нью-Мексико, а ще 901, який, здається, належав номерам у Мемфісі, Теннессі.

Вествуд поклав телефон на підставку на столі й набрав перший номер просто з комп’ютера. У підставку було вбудовано спікери, і Ричер почув «біп-біп-біп» електронних гудків, а тоді лише шипіння, а тоді чийсь попередньо записаний голос, який говорив чимось середнім між буркотливим та співчутливим тоном. Номер був поза зоною досяжності. Вествуд поклав слухавку та звірився з регіональним кодом на моніторі. Він сказав:

– Це був телефонний номер із північної Луїзіани, можливо, зі Шривпорта чи десь поблизу. Дію його договору було, мабуть, припинено чи скасовано, як воно зазвичай відбувається, і рано чи пізно його передадуть комусь іншому.

Він набрав другий номер. Те саме. Спочатку гудки, тоді нічого, а тоді голос телефонної компанії, записаний вибачливим тоном і водночас скептичний від того, що хтось здогадався зробити дещо таке жалюгідно дурне, як подзвонити на мобільний номер, який зараз знаходиться поза зоною.

– Мобільний номер із Міссісіпі, – сказав Вествуд, – десь на півночі. Мабуть, у Оксфорді. Там ціла купа студентів. Мабуть, батьки перестали його фінансувати.

– Або це був одноразовий телефон, – сказав Ричер. – Оплачений одразу після здійснення дзвінка на виході з крамниці, а потім на ньому закінчилися гроші. Або його викинули на смітник. Можливо, вони всі такі ж самі.

– Можливо, – відповів Вествуд. – Поганці користуються такими телефонами роками для того, щоб спинити уряд від заведення на них справ. А цими днями й інші громадяни починають також займатися цим. Особливо ті з них, які телефонують до газет із гарячою секретною інформацією. Таким є сучасний світ.

Він набрав третій номер. Знову-таки мобільний, згідно зі списком регіональних кодів, проте цього разу зі штату Айдахо. Однак цього разу йому відповіли. Зі спікерів почувся чоловічий голос, чистий та чіткий. Він сказав:

– Алло?

Вествуд випрямився і заговорив до монітора. Він сказав:

– Вітаю, сер. Це Ешлі Вествуд із «Лос-Анджелес Таймс», ви мені телефонували.

– Справді?

– Перепрошую за затримку. Я мусив дещо перевірити. Проте зараз я з вами цілком згоден. Те, що ви мені розповіли, потрібно висвітлити в газеті. Тому я повинен поставити вам декілька запитань.

– Що ж, сер, це було б просто чудово.

Голос був більше схожим на альт, ніж на тенор, чоловік говорив досить швидко і трохи знервовано. Худорлявий тип, подумалось Ричерові, який, мабуть, від усього тремтить та постійно сумнівається. Йому десь зо тридцять п’ять років, може, трохи менше, але не набагато. Міг народитися та вирости в Айдахо, проте малоймовірно.

Вествуд сказав:

– Для початку мені потрібно дізнатися більше про довірену особу. Я повинен запитати вас про ім’я приватного детектива, якого ви найняли.

Голос перепитав:

– Чиє ім’я?