Розділ «Нездоланний»

– Зустріньтеся зі мною в офісі за годину. У редакції «Таймс».

Ченґ кивнула і відповіла:

– Я знаю, де це.

Тоді до них підійшла офіціантка, Вествуд замовив у неї сніданок, а Ричер і Ченґ залишили його снідати на самоті.

Менш ніж за десять хвилин по тому за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив другий дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник повідомив, що Хеккет стежив за зустріччю в кав’ярні в Інґлвуді. Він сидів задалеко для того, щоб почути розмову в деталях, але до нього долетіло ім’я Ківера і він прочитав по губах, як Ченґ сказала, що вони в безвиході, що його здивувало. Він припустив, що наприкінці розмови вони домовилися про наступну зустріч, він не зрозумів, де саме, проте почув, як Ченґ казала, що знає, де це. Він продовжить стежити за Вествудом поки що, а він точно приведе його до місця зустрічі.

25

Редакція «Таймс» виявилася старенькою на вигляд, проте досить пристойною будівлею у стилі арт-деко на розі Першої Західної та Спринг-Стрит у діловому центрі Лос-Анджелеса. Їхня система безпеки нічим не поступалася системі якоїсь урядової установи. Там була рентгенівська стрічка та металошукач. Ричер не був певен, для чого все це. Можливо, у них тут було надмірне відчуття власної важливості. Він сумнівався, що «Таймс» була хоча б у чиємусь списку мішеней. Очевидно, її також не було ні на четвертій, ні на п’ятій сторінці цього списку. Проте вибору не було. Тож він укинув копійки до вази та пройшов через пропускник. Ченґ рухалася повільніше. У неї в руках досі були валіза та пальто.

Але врешті-решт, вони таки пройшли далі, отримали перепустки за столом та піднялися вгору ліфтом. Офіс Вествуда виявився квадратною кімнатою в бежевих кольорах, із полицями, заповненими книгами та стосами газет. Під вікном стояв симпатичний старенький стіл, зверху на якому розмістився комп’ютер із двома моніторами. Вествуд сидів перед ним на стільці та читав електронний лист. Його величезна брезентова сумка валялась на підлозі, вона була розкрита навстіж, і всередині виднілись інші книги, газети та металевий ноутбук. За дверима в холі чувся шум від метушні заклопотаних людей, які займалися важливими справами. За вікном небо було яскравим від вічного південно-каліфорнійського сонця.

Вествуд сказав:

– Я зараз звільнюся. Сідайте.

Щось було не так із його голосом.

Сісти виявилося не так просто. Ричер та Ченґ зняли стоси паперів та журналів із двох вільних стільців. Вествуд закрив свою електронну пошту та обернувся до них. Він сказав:

– Мій юридичний відділ незадоволений. Питання конфіденційності ставиться під загрозу. Наша база даних засекречена.

Ченґ запитала:

– Яких негативних наслідків вони бояться?

– Незрозуміло. Вони ж адвокати. Для них геть усе є негативним наслідком.

– Але це важливе розслідування.

– Вони кажуть, що важливі розслідування неможливі без ордерів на обшук та повісток до суду. Або, щонайменше, повідомлення про зникнення людини.

Ричер запитав:

– Для чого ви взагалі розмовляли із вашими адвокатами?