Розділ «Нездоланний»

– Ні.

– Ось його вони й шукають.

– Хлопця на прізвище Малоні?

– Вони перевірили мій телефонний довідник.

– Але там немає нікого із прізвищем Малоні.

– Саме так, – сказав водій кадилака. – Вони в глухому куті.

Універсам виглядав так, наче за п’ятдесят років у ньому нічого не змінилося, окрім назв торгових марок та цін. Одразу за вхідним тамбуром було темно, запилюжено та пахло вогкою тканиною. Там було п’ять вузьких проходів, забитих доверху абсолютно різноманітними товарами: від робочих деревообробних інструментів до упакувань печива, від свічок до банок для консервації, від туалетного паперу до лампочок. Також там був вішак із робочим одягом, який привернув увагу Ричера. Він не знімав своє ганчір’я вже чотири дні, і присутність Ченґ змушувала його про це пам’ятати. Вона ж пахнула милом, чистою шкірою та краплею парфумів. Він це помітив, коли вона нахилилася, щоб ближче роздивитися телефонний довідник, і йому було цікаво, чи помітила це вона сама. Він вибрав штани та сорочку, а ще знайшов шкарпетки, нижню білизну та майку на полиці навпроти. Увесь дріб’язок коштував по одному доларові, а всі дорожчі речі обійшлися в трохи менше ніж сорок доларів. У цілому, правильна інвестиція, подумав він. Він поніс усі товари до прилавка позаду та поклав їх на нього. Але власник магазину не спішив продавати йому покупки.

Він сказав:

– Я не хочу твоїх грошей. Тобі тут не раді.

Ричер промовчав. Чоловік був доволі жилястим, йому було десь під шістдесят. У нього були впалі щоки із білою щетиною, рідке сиве волосся, яке виглядало давно немитим та занадто довгим, а ще в нього стирчали пасма волосся з вух та виднівся пух на шиї.

Чоловік продовжив:

– Ну, геть звідси! Це приватна власність.

Ричер запитав:

– У вас є медична страховка?

Ченґ поклала свою долоню йому на руку. Це вперше вона його торкнулася, ні з того ні з сього, подумалось йому.

Чоловік перепитав:

– Ти мені погрожуєш?

Ричер відповів:

– Аякже.

– Це вільна країна. Я можу обирати, кому продавати. Це законно.