Розділ «Нездоланний»

– Це може бути нелегко.

– Що саме?

– Малоні.

– Нам слід піти спочатку до станції прийому. Неподалік елеваторів. Закладаюся, їм там відомі всі імена на відстані двохсот миль. Тож ми зможемо впіймати двох зайців водночас. Якщо ми з’ясуємо щось підозріле стосовно пшениці, ми можемо натрапити на правильний слід.

Ченґ кивнула і запитала:

– А як спалось вам?

– Спочатку було не по собі через речі Ківера в кімнаті. Його валізу біля стіни. Я почувався по-іншому. Я почувався нормальною людиною. Але я переборов це відчуття.

Станція прийому виявилася простою дерев’яною спорудою в наступній лінії після мостових ваг. Це було суто утилітарне приміщення. Воно лише виконувало своє призначення і не претендувало на те, щоб виглядати привабливо та стильно. Ця споруда була єдиною розвагою в місті, і фермери або користувалися нею, або могли померти з голоду.

Усередині були стільниці для заповнення документів і потерта підлога, на якій фермери стояли в чергах, і стійка, де реєстрували отримані посилки. За стійкою стояв світловолосий парубок в уніформі та із затупленим олівцем за вухом. Він метушливо перебирав стос паперу. Мабуть, готувався до збору врожаю. Він мав вигляд найщасливішого хлопця в цілому королівстві.

Тоді він запитав:

– Я можу чимось вам допомогти?

Ричер сказав:

– Ми шукаємо хлопця на прізвище Малоні.

– Це не я.

– Ви не знаєте, чи є серед місцевих Малоні?

– А хто запитує?

– Ми приватні детективи із Нью-Йорка. Помер один чоловік і залишив усі свої гроші іншому чоловікові. Але виявилось, що той, інший, також помер, тож гроші тепер потрібно розділити між усіма родичами, яких нам удасться відшукати. Один із них стверджує, що в нього в цьому районі є кузен на прізвище Малоні. Це все, що нам відомо.

– Це не я, – повторив хлопець. – А яка сума?

– Ми не можемо це розголошувати.

– Багато?