Розділ «Нездоланний»

– Цього я не знаю.

– І коли вони його зроблять?

– Мабуть, завтра, – відповів Ричер. Він роззирнувся довкола, на всі три боки «підкови», вниз та вгору. У двісті третьому номері крізь гардини пробивалося світло. Там, де зупинявся чоловік у костюмі. Тепер там мешкав хтось інший.

– Вам добре спатиметься?

– Мабуть. А вам?

– Якщо ні, я постукаю об стіну.

Вони піднялися металевими сходами разом, витягли свої ключі та відімкнули ними замки у дверях, одночасно, проте на відстані двадцяти футів, наче сусіди, які повернулися додому з роботи.

За сотню футів від них одноокий клерк витяг розкладний стілець зі сто другого номера, який досі порожнем стояв, і потягнув його до місця, де сидів на ньому раніше, – на тротуар під вікном свого робочого місця.

Він вирівняв його та всівся, під нічною прохолодою, напоготові виконувати другу вказівку, яку він отримав цього вечора, а саме: «Наглядай за їхніми кімнатами всю ніч».

Першою вказівкою було: «Навіть якщо вони повернуться, не напружуй обстановку за жодних умов сьогодні». А саме це, на його думку, він владнав досить непогано.

19

Як і минулого разу, Ричер сидів у номері в темряві, спиною до вікна, невидимий знадвору, він лише спостерігав, цього разу із другого поверху. П’ятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді тридцять. Стільки, скільки було потрібно, щоб знати напевно. Одноокий виглядав тією самою тьмяною розмитою плямою за сотню футів від нього. Світло за гардинами у двісті третьому номері продовжувало горіти. Жодного руху. Ні машин, ні людей. Жодних вогників сигарет у сутінках. Ніяких подій.

Сорок хвилин. Світло у двісті третьому номері вимкнулося. Одноокий залишався на своєму місці. Ричер зачекав іще десять хвилин, а тоді пішов спати.

Настав ранок, і виглядав він настільки ж прекрасно, як попередній. Промені світла були світло-золотистого кольору, а тіні були довгими. Найкращий ранок з-поміж усіх, мабуть. Ричер сів на ліжко, обмотаний рушником, без звичної кави, просто розглядався довкола. Пластиковий стілець стояв за сотню футів від рецепції, і його знову залишили без діла. Гардини у двісті третьому номері були досі запнутими. Жодного руху. На широкій вулиці утворився затор, його не було видно звідси, проте було чутно: спочатку одна вантажівка, а тоді ще кілька інших. Тоді тиша.

Він чекав. А тим часом відбувалися ті самі речі. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалось дедалі вище. Прибув потяг на сьому годину, трохи постояв і поїхав далі. А тоді хтось розсунув гардини у двісті третьому номері.

Жінка. Сонце відбивалося в склі й робило її більш розмитою, ніж вона була насправді, але Ричер усе одно її бачив: бліда, одягнена в біле, і стояла вона так само, як перед тим стояв чоловік: із широко розведеними руками, якими вона трималася за гардини. Вона спостерігала за цим ранком так само, як раніше це робив він.

Тоді у двір заїхав білий кадилак-седан, повернув направо та припаркувався заднім ходом на своє колишнє місце. На ньому досі не було номерного знака спереду. Цього разу водій вийшов із машини одразу. Над його головою відчинилися двері, і зі своєї кімнати вийшла дівчина в білому. Сукня її була білою, завдовжки до колін, звичайна сукня-футляр. Білі черевики. Вона не була молодою, проте мала хороший вигляд. Наче над собою працювала. Волосся в неї було кольору попелу й підстрижене під каре.

У неї було більше багажу, ніж у чолов’яги, що мешкав там до неї. Вона мала охайну на вигляд валізу на коліщатках та з ручкою. Більшу, ніж шкіряний саквояж. Але не велетенську. Акуратнішу на вигляд, вишуканішу. Вона попростувала в напрямку сходів, але тієї миті водій кадилака подумав про те, як важко їй буде спускатися, тож він помахав «Зачекай» і пішов назустріч. Він запхав назад ручку валізи і поніс її вниз на руках, попереду жінки, наче вказуючи шлях. Поклав валізу до багажника, жінка сіла на заднє сидіння, а він за кермо, після чого машина рушила з місця і поїхала геть. Ззаду досі не було номерного знака.

Ричер підвівся і пішов приймати душ. Він чув, що Ченґ також зараз у ванній у сусідньому номері. Їхні санвузли розташовувалися через стінку. А це означало, що вона не ходила зустрічати ранковий потяг. І це було досить розумним рішенням. Це вберегло її від прогулянки туди й назад. Можливо, вона робила те, що й він – спостерігала. Можливо, вони сиділи зовсім поруч, загорнуті в рушники та розділені лише однією стіною. Хоча вона, мабуть, таки була одягнена в піжаму. Чи нічну сорочку. Мабуть, у щось легке, зважаючи на погоду та неможливість спакувати багато речей із собою.

Він вийшов із номера швидше за неї і попрямував до їдальні, сподіваючись зайняти ті самі два сусідніх столики в дальньому кутку, і йому це таки вдалося. Він повісив свою куртку на її стілець, одна кишеня її була відтягнута револьвером «Сміта», а тоді замовив каву. Ченґ увійшла через п’ять хвилин після нього, на ній були ті самі джинси, проте чиста футболка, а волосся досі відливало синявою після прийнятого душу. Її куртка також була відтягнутою вниз від револьвера. Як справжній екс-коп, вона оглянула приміщення, роздивившись навколо себе на всі триста шістдесят градусів, зробивши подумки сім чи вісім кадрів, а тоді енергійно попрямувала через приміщення, сповнена якимось незвичним ентузіазмом або ж відчуттям спільної ейфорії від того, що вони змогли пережити цю ніч. Вона ковзнула на сидіння поруч із ним.