Розділ «Нездоланний»

Ричер відповів:

– Я й не бачу причин для того, щоб ними захоплюватися.

– Але хтось це таки робить. Ми повинні враховувати, що й у них є найкращий друг на все життя. Ми повинні бути готовими до відповіді.

– Але не зараз. Вони отримали прямий удар. Це наче хворіти на грип протягом кількох днів. Не так, як у телешоу, коли герої встигають одужати за декілька рекламних роликів.

– Але вони рано чи пізно очуняють від цього. Це ж могли б бути просто розбірки між їхніми друзями та їхніми співучасниками.

– Ви ж були копом. Я певен, що вам доводилось стріляти в людей.

– Я ніколи навіть не носила із собою зброї. Це ж був Коннектикут. Маленьке містечко.

– А як щодо ФБР?

– Там я була фінансовим аналітиком. Офісним планктоном.

– Але ж вас навчали цього? Стріляти?

– Мусили навчати.

– У вас добре виходило?

– Я не стрілятиму, поки вони не розпочнуть вогонь.

– Я це переживу.

– Це безглузда розмова. Це залізнична станція. Не О. К. Корраль[8].

– У всіх цих місцях також була залізнична станція. У цьому і вся суть. Поганець виходить із потяга. Або новий шериф.

– Як ви думаєте, наскільки це все серйозно?

– У межах норми, як і інші справи. З одного боку, Ківер міг би бути у Вегасі із дев’ятнадцятирічною. З іншого боку, він може бути мертвим. Я схиляюся наполовину до безвихідної ситуації. Або навіть більше ніж наполовину. Мені шкода. Це міг бути нещасний випадок. Або наполовину нещасний випадок. Або напад паніки. Тож зараз вони можуть не знати, що робити далі.

– А ми знаємо?

– Зараз у нас попереду просте завдання з трьох етапів. З’їсти сніданок, випити кави та знайти Малоні.