Розділ «Нездоланний»

– Нічого нам не коштуватиме, якщо ми помиляємось, проте заощадить нам купу всього, якщо ми маємо рацію.

– Хіба що тільки він зараз відстає від нас. Він досі в Лос-Анджелесі.

– Необов’язково. Ми ж летіли не першим рейсом.

Ченґ нічого не відповіла. Вона тільки витягла свій телефон, затиснула на ньому кнопку та перевела телефон із режиму «у літаку» до повністю вимкненого стану.

Вони пішли на посадку зі східного боку, неспішно зробивши велике коло над озером та містом. Літні сутінки майже розтанули, досі бронзові та гарячі, проте вже майже зниклі в темряві. Ліхтарі над злітно-посадковими смугами світили дуже яскраво. Вони зробили декілька маневрів і припаркувалися, сигнал ременів безпеки перестав підсвічуватися, і люди почали вставати і витягувати свої речі з відсіків над головами та з-під сидінь, тоді штовхатися в проході, і Ричер разом із Ченґ були одними з них.

32

Урешті-решт Ричер і Ченґ проштовхнулися одне за одним по проходу до дверей літака, а потім до трапу, а тоді до центрального вестибюля, який був набитий тисячею людей, деякі з них сиділи і чекали, а деякі поспішали в різних напрямках. Подумки перед Ричером досі стояло обличчя того незнайомця, наче фото найбільш небезпечного злочинця в розшуку на стіні в поштовому відділенні, він мимохідь, краєм ока, спостерігав за людьми довкола, не думаючи ні про що, сподіваючись, що його відчуття впізнають схожого чоловіка, якщо він буде там.

Але його не було. Він не сидів там, не чекав, не поспішав у певному напрямку. Вони попрямували разом уздовж довгого вестибюльного коридору повз людей, які чекали під дверима вбиралень, повз людей, які стояли в черзі за кавою, повз прилавки з газетами, повз сяючі магазинчики, повз ресторани швидкої їжі з пластиковими столиками та сутулими поодинокими відвідувачами. Ричер просканував поглядом людей, які читали газети, поклавши руки на стіл, шукаючи вже знайомий нахил плечей, проте так нічого і не побачив. Того типа не було. Принаймні в будівлі.

Вони пішли до виходу і ступили на площу перед аеропортом, до місця видачі багажу, а тоді далі, у напрямку виходу для транспортного сполучення від аеропорту до міста. Там вони побачили цілу стіну телефонів-автоматів, самотніх та залишених без уваги, проте вони вирішили вчинити ще краще і знайшли стіл консьєржа, який надавав будь-яку можливу допомогу новоприбулим, включно з бронюванням готелів, зробленим напряму від нього. Жвава жіночка у фірмовому блейзері порадила їм готель «Пенінсула», зробила для них дзвінок туди, замовила номер «люкс» і пояснила їм, де стоянка таксі.

Вечір був теплим, а повітря надворі здавалося густим від вологості, випарів газів та сигаретного диму. Вони зачекали п’ять хвилин, і їм пощастило отримати виснаженого водія у виснаженому форді «Краун Вікторія», який знявся з місця в напрямку міста так швидко, як йому це вдавалося. Ричер виглядав з вікна, поки з виду не зник увесь натовп із аеропорту, проте знайомих облич він не побачив. На трасі він спостерігав за машинами навколо, проте жодна з них не наблизилась до них і не їхала на одному рівні з їхньою. Вони всі просто прямували крізь вечірню темряву, кожна сама по собі, кожна на своїй хвилі, усі однаково підсвічені, проте кожна у власній реальності.

Ченґ сказала:

– Нам слід купити одноразовий телефон.

Ричер відповів:

– А ще нам слід порадити Вествуду зробити те саме. Тому що, скоріш за все, саме так наш тип усе й дізнався. Він слідкував за Вествудом та моніторив його дзвінки. Ми також до нього прийшли цього ранку. Ми потрапили просто в ці тенета.

– А це доводить, що вони непокояться через Вествуда. А це, у свою чергу, означає, що він і справді написав щось дуже важливе.

– Мабуть, це не стосувалося ні акул, ні француза.

– Ні піщанок, ні зміни клімату.

– Бачиш? Ми вже звузили коло пошуків.

Вони під’їхали паралельно до ліній освітлення L-типу і побачили перед собою велике місто, яке невблаганно, високо та велично розкинулося перед ними, на ту мить вони могли бачити його у всій нічній красі, з мільйоном освітлених вікон на тлі чорнильного східного неба.

Готель «Пенінсула» уже з готовністю чекав на них, із «люксом», що був удвічі більшим від службових будиночків, у яких зростав Ричер, і у тисячу разів комфортабельнішим. Меню сервісу доставки в номери було завбільшки з телефонний довідник, у шкіряній палітурці. Вони замовили все, що їм заманулося, сподіваючись, що за все заплатить «Лос-Анджелес Таймс». Вони їли повільно, маючи надію, що попереду в них ціла ніч і їм ніхто не завадить. Немає потреби поспішати. Краще насолодитися визначеністю. Краще втішатися перспективою, що могла відкритися перед ними. Через закуски, антре[14], десерти і каву.