Розділ «Нездоланний»

Наступного ранку вони прокинулися доволі рано, незважаючи на різницю в часі, частково через те, що їм було через що непокоїтись, а частково через те, що минулого вечора вони не подумали про те, щоб затягнути гардини, а кімната виходила вікнами на схід, і тепер вона купалась у променях ранкового сонця. Ричер думав про висунуту ним версію, яка пережила подальшу перевірку. Четвертий раз виявився кращим за третій. Важко в це повірити. Проте це таки правда. Що було і гірко, і солодко водночас. Тому що один день таки мусив бути посереднім. Воно ж мало колись закінчитися. Рано чи пізно. Не могло ставати дедалі кращим і кращим з кожним днем. Чи могло? Сподівайся на краще, проте готуйся до гіршого.

Вочевидь, Ченґ думала про Лінкольн-Парк та про іронію долі, бо вона сказала:

– Мені цікаво, як нам туди дістатися. Це недалеко. Не вартує того, щоб брати авто напрокат. Може бути важко припаркувати десь машину. Ще й скупчення таксі на додачу, і нам буде нелегко його знайти. Тож, у цілому, я думаю, нам варто взяти десь легкове авто на один день. Краще чорного кольору.

– Через готель, – відповів Ричер. – Ще один спосіб залишатися попереду.

– Вирушаємо о дев’ятій. Будемо в бібліотеці через десять хвилин після відкриття.

– Вражаюче.

А це о такій ранній порі дало їм ще безліч вільного часу для довгого неквапного сніданку в номері, для довгого неквапного душу; врешті-решт, найкращі речі потрібно робити саме повільно і неквапно, і саме зранку, включно з перевіркою деяких теорій.

Їхній легковик виявився традиційним на вигляд седаном, чорного кольору, як вони і просили, і навощений до блиску. Водій був низькорослим чоловіком у сірому костюмі. Він мав абсолютно щасливий вигляд, незалежно від того, стояв він у заторі чи сидів на узбіччі. Йому все було до лампочки. Йому однаково за це платили. До Лінкольн-Парку він дістався за десять хвилин. Коли вони ввійшли до бібліотеки, то одразу відчули настрій початку нового дня. Там відбувалась незначна метушня через старання все підготувати вчасно. Вони попросили покликати до них жінку, з якою розмовляли напередодні за номером для довідок, після натискання на цифру «9», і вони отримували вказівки від одного люб’язного працівника за іншим, наче в якихось естафетних перегонах, аж до столу, позначеного «Довідка», який самотньо стояв у бічній ніші і який зараз був залишений без нагляду. Стілець біля нього був акуратно підсунутим під стіл, а комп’ютерний монітор був вимкненим. Наче його ще ніхто не чіпав. Жінка із «Довідки» запізнювалася на роботу.

Але справу ще не було програно. А все тому, що в задній стіні ніші були двері, а за ними чулися голоси, і на цих дверях був напис: «Зала для волонтерів». Усередині цієї кімнати Мак-Кенн зробив шістнадцять дзвінків, аж поки у Вествуда не вичерпалося терпіння.

Ричер постукав у двері, і голоси стихли. Він відчинив двері і побачив за ними кімнату для відпочинку, дуже муніципального вигляду, заповнену предметами заспокійливих кольорів та низенькими кріслами, оббитими тканиною. У кріслах сиділо п’ятеро людей: двоє чоловіків і троє жінок, усі різного віку та різних типів. Телефон стояв на журнальному столику між двома стільцями.

– Перепрошую, – сказав Ричер. – Не хотілося б вас переривати. Я шукаю містера Мак-Кенна.

Старший чоловік відповів:

– Його тут немає.

І сказав він це таким тоном, який дав Ричерові зрозуміти, що цей чоловік знав Мак-Кенна, можливо, навіть добре знав, і саме це дало йому право відповідати таким авторитетним голосом, та й узагалі призначити себе промовцем у цій справі. Він був старим худорлявим суб’єктом зі складчастими та невипрасуваними штанами кольору хакі, цілою шевелюрою сивого волосся, яке було охайно зачесане, та заправленою у штани картатою сорочкою, що була наче уніформою для всіх пенсіонерів. На пенсію він пішов із якоїсь виконавчої посади, яка, мабуть, передбачала безліч розрахункових документів та даних, але він досі хотів бути комусь потрібним.

Ричер запитав його:

– Коли ви востаннє бачили містера Мак-Кенна?

– Три чи чотири тижні тому.

– Це звичне для вас явище?

– Він приходить та йде геть. Це ж волонтерська робота, в кінці кінців. Я припускаю, що в нього є й інші інтереси.

– Ви знаєте, де він живе?