Розділ «Нездоланний»

– Я зателефоную з аеропорту О’Хара і дізнаюсь, який із них дешевший.

Ричер нічого не відповів на це. Ченґ запитала:

– Наскільки важливим, на твою думку, є те, чого ти не пам’ятаєш, проте знаєш, що це важливо?

– Я думаю, воно нам трохи натякне. На те, що на нас чекає.

– Що саме?

– Я не знаю. Я наче намагаюсь скласти два шматки однієї головоломки докупи. Два з них ідентичні. Проте я не знаю, що саме вони являють. Слова, факти чи місця.

– Не місця точно. Лос-Анджелес не має нічого спільного з Материним Спочинком. Немає жодної схожості.

– Гаразд.

– Те саме стосується Чикаґо. Хіба що є шанс, що деякі фермери туди їздять, щоб робити те, що фермери зазвичай роблять у Чикаґо. Це воно?

– Ні.

– Тобі слід поквапитись. Ми скоро прибудемо на місце.

Ричер розгублено кивнув. «Ми скоро прибудемо на місце». Він уявив собі процес висадки пасажирів із літака. Він любив усе обдумувати та аналізувати. Навіть такі прості речі, як висадка з літака. Це було типово для такої розсудливої людини, як він. Вони будуть маневрувати по смузі, потім припаркуються, вимкнеться сигнал, який вимагав пристебнути пасок, і люди почнуть вставати і витягувати свої речі з відсіків над головою і з-під сидінь, і вони згуртуються разом у проході, і врешті-решт пройдуть один за одним до виходу, і зійдуть трапом. А тоді почнуться справжні перегони: вниз довгими широкими коридорами, повз сяючі магазинчики та кафе з пластиковими столиками та самотніми покупцями.

І саме тоді він усе зрозумів і сказав:

– Жодних слів, чи фактів, чи місць.

Вона запитала:

– А що тоді?

– Обличчя, – відповів він. – Пам’ятаєш той легковик на 405-ому маршруті?

– Там були мільйони легковиків.

– Один із них порівнявся з нами та якусь мить рухався поруч, поки в нього ззаду не врізалося червоне купе.

– А, той легковик.