Розділ «Барi, Казанiв син»

До полудня Барі не йшов далеко від хижки, але тільки одного разу наважився підійти й понюхати чорну купу димливих колод. Двічі він повертався до урвища. Решту ж часу все кружляв і кружляв краєм галявини, тримаючись близько до кущів і дерев, принюхуючись і прислухаючись. У другій половині дня раптом відчув дивний імпульс, що швидко поніс його в ліс. Він тепер уже не біг відкрито. Уважність, підозрілість і страх знову збудили в ньому інстинкти вовка. Прищуливши вуха, опустивши додолу хвоста, так, що його кінчик аж волочився по снігу, і зігнувши спину суто по-вовчому, він мало чим відрізнявся від тіней смерек і ялівців.

Барі йшов прямою лінією, наче шлях йому відміряли натягнутою через ліс мотузкою, і ще до того, як споночіло, вийшов на маленький луг, куди вони з Непісе втекли того дня, коли вона штовхнула Мак-Таґґарта зі стрімчака у водойму. На місці того куреня з ялівцевих гілок тепер стояло щось на зразок непромокального вігвама з бересту. Для Непісе його допоміг облаштувати П’єро протягом минулого літа. Барі підійшов прямо до нього, засунув усередину голову й, сподіваючись на щось, тихо завив.

Відповіді не пролунало. У вігвамі було темно й холодно. Барі невиразно міг розгледіти дві ковдри, що завжди були там, кілька великих бляшаних коробок, де Непісе зберігала свої запаси, і піч, що її П’єро зліпив із листів заліза й важкої бляхи. Та Верби там не було. Не знайшлося ніяких її ознак і на лузі. На снігу були лише його власні сліди. Уже геть стемніло, коли він повернувся до згорілої хижки. Усю ніч Барі просидів у покинутій собачій загороді, і весь цей час безперервно падав сніг, тож до світанку вовчук угрузав у ньому по самі плечі, коли вийшов на галявину.

Але з початком дня небо прояснилося. Вийшло сонце, і кругом стало так яскраво, що очам було важко дивитися. Це зігріло кров Барі новою надією. Ще більше, ніж учора, його мозок намагався щосили все зрозуміти. Звісно, Верба повернеться найближчим часом! Він почує її голос. Вона раптом з’явиться з лісу. Подасть йому якийсь сигнал. Щось із цього або все одразу має статися. Зачувши найменший звук, він здригався, швидко зупинявся й принюхувався до кожного подмуху вітерцю. Барі безперервно рухався, залишаючи в снігові глибокі сліди навколо величезного білого пагорба й над ним, там, де раніше стояла хижка. Сліди тяглися від собачої загороди до самісінької вікової смереки й були такі численні, що здавалося, ніби там на цілі півмилі навколо й аж до прірви над річкою бродила зграя вовків.

По обіді другий сильний імпульс заволодів ним. Це не було осмисленим, але й не просто інстинктом. Це виявилося чимось посередині, коли тваринний мозок намагався осягнути таємницю незбагненного, того, чого не можна побачити очима чи почути вухами. Непісе не було в хижці, бо й самої хижки не було. Не було її й у вігвамі. Він не знайшов ніяких слідів на стрімчаку. Вона не лежала поруч із П’єро під великою смерекою.

Тож, хай нерозумно, але інакше бути не могло: вона десь перевіряє пастки, і він попрямував уздовж старої лінії пасток на північний захід.

Роздiл 23

Жодна людина ніколи не заглядала так ясно в таємницю смерті, як це робить завдяки своїм чуттям північний собака. Передчуття смерті найчастіше приходить до нього з вітром. Утім на півночі десятки тисяч господарів собак могли б заприсягтися, що їхні пси попереджали їх про зустріч із кирпатою свашкою за кілька годин, перш ніж вона насправді приходила; і багато з цих тисяч людей знають із досвіду, що їхні команди зупинятимуться десь за чверть милі від чужої хижки, де лежить непохований небіжчик.

Учора Барі винюхав смерть, добре знаючи без ніяких розмірковувань, що помер саме П’єро. Як він це знав, чому прийняв це як доконаний факт — це одна з таємниць, прямий виклик тим, хто не допускає нічого у звірячому мозку, крім інстинкту. Вовчук знав, що П’єро був мертвий, точно й не розуміючи, що таке смерть. Але в одному він був упевнений: вони більше ніколи не зустрінуться. Барі знав, що ніколи знову не почує його голосу, не долине скрип його снігоступів на стежці попереду, тому на лінії пасток не шукав П’єро. Цей чоловік пішов назавжди. Але Барі ще не пов’язував смерть із Непісе. Щось його дуже непокоїло. Те, що доходило до нього із прірви, змушувало тремтіти зі страху й невідомості. Він відчував якесь чимраз дивніше хвилювання, тож тоді, коли співав свою пісню смерті, стоячи над прірвою, надсилав її для П’єро. Бо вовчук вірив, що Непісе була жива, і тепер відчував таку ж упевненість, що наздожене її на лінії пасток, як був переконаний учора, що знайде її в берестяному вігвамі.

Від учорашнього сніданку з Вербою Барі ще не їв. Щоб утамувати голод, треба було полювати, а його розум був надто зосереджений на пошуках Непісе. Він так і був би голодний увесь день, якби десь за три милі від хижки не натрапив на пастку, куди піймався великий заєць-біляк. Вухань був іще живий, тож Барі добив його й добряче попоїв свіжини. Так аж до темряви він обходив пастку за пасткою. В одній із них була рись, в іншій — ілька. На білій поверхні озера щеня понюхало сніговий насип, що ховав лисицю, померлу від однієї отруєної принади П’єро. Рись та ілька були ще живі. Готуючись дати відсіч вовчуку, вони різко й гучно дзвеніли сталевими ланцюгами своїх пасток. Але Барі до них було байдуже. Він поспішав далі. Його занепокоєння зростало в міру того, як ставало все темніше. Пес і досі не знаходив ніяких слідів Верби.

Після великої сніговиці настала навдивовижу втихомирена морозна ніч, і така ясна, що темні тіні виділялися так чітко, ніби то були живі створіння. До Барі долинув третій імпульс. Він, як і всі тварини, переважно керувався якоюсь однією ідеєю, адже всі його менші інстинкти завжди підкорялись одному провідному. І цієї зоряної тихої ночі ним оволоділо бажання так швидко, як це тільки можливо, досягти першої з двох хижок П’єро, збудованих на лінії пасток. Там, так, саме там він знайде Непісе!

Ми не наважимося називати те, завдяки чому Барі дійшов до такого висновку, процесом міркування. Інстинкт чи міркування — не важливо — надали Барі впевненості, сказати б, віри, куди саме треба рухатись, тож він почав поспіхом оминати пастки, щоб дістатися до хижки якомога швидше. Від згорілого будинку П’єро до першої хижки на лінії пасток було ні багато ні мало двадцять п’ять миль. Барі подолав десять із них ще до настання ночі, решта п’ятнадцять виявилися надзвичайно важкими. На відкритих просторах намело по черево м’якого снігу, тож вовчук часто буквально пірнав у замети з головою. Тричі з початку ночі він чув жалібну пісню вовків. Одного разу десь із глибини лісів менш ніж за півмилі від нього долинула переможна пісня зграї, коли мисливці наздогнали свою здобич. Але цей поклик більше не приваблював Барі. Ба більше: тепер він йому здавався огидною співаницею, що нагадувала про ненависть і зраду. Щоразу, коли вовчук її чув, то зупинявся, як укопаний, гарчав і наїжачував шерсть.

Опівночі Барі нарешті дістався до крихітного лісового амфітеатру, де П’єро був рубав дерева для першої зі своїх хижок біля лінії пасток. Принаймні хвилину вовчук стояв на краю галявини, уважно прислухаючись, нюшкуючи повітря й зоріючи очима, повними надії. Але не було ні запаху диму, ні жодного звуку, ні світла в єдиному вікні брусованої хатини. Розчарування заполонило Барі. Він знову відчув самотність, марність своїх пошуків. Зневіра шкреблась у його душі. Звір подолав аж двадцять п’ять миль і так стомився.

Біля дверей намело цілу купу снігу. Барі сів і заскиглив. Це вже не було схоже на тривожне виття, як кілька годин тому. Тепер кожен його звук віддавав безнадією й глибоким відчаєм. З півгодини він сидів і тремтів, притулившись спиною до дверей. Голова його була повернута до осяяної зорями сніжної пустелі, ніби в ньому все ще жевріла незбутня сподіванка, що Непісе от-от прийде по його сліду. Потім він глибоко зарився в сніговий замет, провівши там у неспокійній дрімоті решту ночі.

З першим променем вранішнього сонця Барі вирушив у дальшу путь. Та куди й подівся його запал! Він невтішно опустив хвоста, з усього було видно, що пес захворів. Щоправда, занедужав не тілом, а душею. У ньому згасла остання іскриночка надії, тепер вовчук уже й не сподівався знайти Вербу. Він брів до другої хижки на лінії пасток, але вже без жодної наснаги, просуваючись повільно, переймом, і колишнє збудження від пошуків поступилося перед підозрілістю. Він почав боятися лісової темряви. До кожної пастки чи отруєної принади П’єро Барі підходив дуже обережно. Двічі вишкірював ікла: одного разу на куницю, що кинулася на нього з-під кореня, куди вона затягла пастку, у яку спіймалася, а вдруге на велику сову, котра прийшла поживитися чимось смачним і стала в’язнем сталевого ланцюга. Можливо, Барі подумав, що це Угуміс’ю, те совеня, що жорстоко й підло билося з ним тієї ночі, коли він, перемагаючи свій страх, хотів розгадати таємницю великого дерева. Мабуть, вовчук добре пам’ятав, як, бувши побитим і зраненим, тягнув своє страдницьке тіло додому. Принаймні саме цим можна було б пояснити, чому він не тільки оголив ікла, а й роздер сову на шматки.

У пастках П’єро траплялося багато зайців, та Барі їх не чіпав, бо геть не відчував голоду. До другої хижі на лінії пасток доплентався наприкінці дня, після десяти годин подорожі. Він був не дуже розчарований, бо мало на що й сподівався. Сніг накрив цю хижку навіть вище, ніж попередню. Перед дверима був замет у три фути завглибшки, а вікно біліло від товстого шару наморозі. У цьому місці на краю галявини, неподалік від густого лісу, П’єро збудував дровітню, і саме в ній Барі й улаштував собі тимчасовий дім. Другого дня він ходив по довколишніх місцях, натрапляючи на десятки пасток, що їх порозкладали П’єро й Непісе. А блукаючи болотом, вовчук познаходив багато слідів рисі. Лише на третій день він розпочав свій шлях на Ґрей-Лун.

Барі подорожував не поспішаючи. Відстань у двадцять п’ять миль між першою й другою хижкою на лінії пасток він подолав за два дні. У другій хижці провів три доби, і лише на дев’ятий день подорожі вовчук дійшов до Ґрей-Лун. Там не було ніяких змін, жодних слідів на снігу, крім його власних, залишених ще дев’ять днів тому.

Пошуки Непісе стали тепер для Барі чимось буденно-рутинним, тим, що робилося майже байдуже. Він вирив собі нору в собачій загороді й принаймні двічі на день, між світанком і настанням темряви, ходив до берестяного вігваму й прірви. Вовчук простував тим самим шляхом щодня й дуже скоро протоптав у снігу стежку: прямо через ліс до вігвама, повертаючи трохи на схід, так що перетинав замерзлу поверхню озерця, де любила купатися Верба; з вігвама повертав колом через частину лісу, де Непісе не раз збирала оберемки дикого льону; тоді доходив до прірви; ішов краєм ущелини; спускався вниз до самісінької води і звідти повертався назад до собачої загороди.

І от одного дня раптом Барі повівся інакше. Ту ніч він провів у вігвамі. І після цього, хоч і був на Ґрей-Лун протягом дня, завжди повертався ночувати у вігвам. Дві ковдри правили йому за ліжко, для нього вони були частиною Непісе. І саме там він і чекав її всю довгу зиму.

Якби Верба повернулась у лютому й застала Барі зненацька, то помітила б, що він сильно змінився: став іще більше схожим на вовка, хоча вже ніколи не завивав по-вовчому й завжди сильно гарчав, коли чув, як завиває недалека зграя. Декілька тижнів він ходив старою лінією пасток і харчувався там м’ясом, але тепер почав полювати. Вігвам усередині й зовні був закиданий хутром і кістками. Одного разу — сам-один! — Барі вполював молодого оленя, завівши його в глибокий сніг і там убивши. Ще якось у лютому посеред бурхливої хуртовини він переслідував оленя карібу, і той, тікаючи, стрибнув у прірву й зламав собі шию. Вовчук жив у достатку й дуже швидко за розміром і силою перетворювався на велета у своєму роді. Ще за шість місяців він стане таким же великим, як Казан, а його щелепи навіть тепер були вже майже такі ж могутні.