Розділ «Барi, Казанiв син»

— Хвала всемогутньому Богові!

Очі одного божевільного зустрілися з очима іншого божевільного. Між ними була смерть. Обидва помітили її. Обидва були впевнені, що бачили, куди вказує її кістлявий палець. Мак-Таґґартова рука не потягнулася до пістолета в кобурі, а П’єро не чіпав ножа, що висів на поясі. Коли вони зійшлися, горло до горла, то замість одного звіра їх стало двоє, бо П’єро тепер переповнювали лють і сила вовка, кішки й пантери.

Мак-Таґґарт був більший і важчий, справжній дужий велет, але, відчувши лють П’єро, він похитнувся назад, за стіл, і впав із тріском. Багато разів у своєму житті керівник факторії бився, але ніколи ще не відчував на своєму горлі такої хватки, як від ручищ П’єро. Вони ледь в одну мить не вичавили з нього життя. Його шия аж затріщала, ще трішки — і вона була б зламана зовсім. Чоловік ударив наосліп, спробував вивернутися, щоби скинути з себе важкого мішанця. Але П’єро міцно тримав, він був як той горностай Сікус’ю, що вчепився в яремну вену куріпки. Щелепи Буша Мак-Таґґарта повільно розімкнулися, і його обличчя почало змінювати колір із червоного на багряний.

Холодне повітря, що проникало крізь двері, голос П’єро та звук бійки швидко вернули Непісе до притомності, надавши сили піднятися з підлоги. Вона впала була поряд з Барі, і коли вставала, то спочатку на мить глянула на собаку й лише тоді вже на чоловіків. Пес був живий! Його тіло сіпалося, а очі були розплющені. Він спробував підняти голову, коли дівчина дивилася на нього.

Потім вона стала на коліна й повернулася до чоловіків, і П’єро, навіть бувши засліплений люттю кривавого бажання вбити, міг почути її гучний радісний крик від розуміння того, що саме керівник факторії з Лак-Бейна виявився переможеним. З величезним зусиллям Непісе, похитуючись, піднялася нарешті на ноги. Кілька секунд її мозок і тіло приходили до нормального стану. У той час, як вона дивилася на чорнюще обличчя, що з нього пальці П’єро вичавлювали життя, рука Буша Мак-Таґґарта навпомацки шукала пістолет. І знайшла. Непомітно для П’єро супротивник витягнув його з кобури. Якийсь чортяка й цього разу допоміг йому, бо через хвилювання він не поставив пістолета на запобіжник, і тепер мав сили тільки, щоб натиснути на курок. Двічі його вказівний палець стиснувся. Двічі почувся гучний звук від пострілу біля тіла П’єро.

Непісе подивилася на обличчя батька й зрозуміла, що з ним сталося. Її серце завмерло в грудях, коли вона глянула на швидку і страшну зміну, викликану раптовою смертю. П’єро повільно випростався. Його очі на мить широко розплющилися. Він не промовив ані звуку. Непісе не бачила, чи ворушаться його губи. А потім чоловік упав додолу, тож його суперник був вільний. Із заплющеними очима, божеволіючи від агонії, не вичавивши з себе ні слова, ні звуку, вона впала поруч із мертвим батьком.

Як довго там Непісе лежала, як довго вона чекала, щоби П’єро заворушився, розплющив очі, почав дихати, вона ніколи не знатиме. А тим часом Мак-Таґґарт піднявся на ноги й стояв, притулившись до стіни, з пістолетом у руці. Його мозок знову запрацював від картини цього останнього тріумфу. Те, що він учинив, жодним чином не налякало його. Навіть тієї трагічної миті, стоячи біля стіни, Мак-Таґґарт обдумував лише, як виправдовуватиметься за смерть П’єро, якщо, звісно, йому взагалі доведеться щось комусь пояснювати. П’єро безпричинно напав на нього, намагаючись убити, тож він, обороняючись, убив ворога. Це була лише самооборона. Зрештою, хіба ж він не керівник факторії в Лак-Бейні? Хіба компанія й закон не повірять лише одному його слову, а не розповідям цієї дівчини? Мак-Таґґарт аж засяяв від радості. До цього ніколи б не дійшла справа — до всієї цієї зрадливої боротьби, до смерті, — якби він попередньо покінчив із нею! Ні, вони поховають П’єро, а тоді Непісе повернеться з ним у Лак-Бейн. Якщо вона була безпорадною до цього, то стала тепер удесятеро безпораднішою. Як тільки він покінчить із нею, дівчина вже не наважиться нікому сказати ні слова про те, що сталось у цьому домі.

Мак-Таґґарт забув, що в хижку завітала смерть, коли бачив доньку, схилену над батьком так, що волоссям покривала його, як шовковим саваном. Він уставив пістолет у кобуру і глибоко вдихнув. Ноги ще не зовсім твердо його тримали, але обличчя знову прибрало диявольського вигляду. Він ступив до дівчини на крок, і саме в цю хвилину почувся звук, що привів її до тями. У тіні, біля дальньої стіни, Барі силкувався встати на лапи, і ось тепер гарчав.

Непісе повільно підняла голову. Знесилена, вона повела поглядом догори, аж доки її очі зупинилися на обличчі Буша Мак-Таґґарта. Верба майже забула про його присутність. Її почуття були приглушені, неначе серце перестало битися разом із серцем П’єро. Те, що дівчина побачила на обличчі керівника факторії, вивело її з заціпеніння і вказало на небезпеку, що їй загрожувала. Він стояв просто над нею. На його обличчі не було ні жалю, ні усвідомлення жаху від того, що відбулося, саме тільки переможне світіння в очах. І дивився цей диявол пильно не на небіжчика П’єро, а лише на неї.

Він простягнув руку й поклав їй на голову. Юнка відчула, як огидні пальці жмакають її волосся, і побачила, як загорілися, наче дві жарини, його очі. Вона з усіх сил намагалася піднятися, але ворог цього їй не дозволяв.

— Господи Боже! — зітхнула вона.

Непісе не вимовила більше ні слова благання про пощаду, жодного звуку, крім скупого безнадійного схлипування. У той момент ніхто не чув і не бачив Барі. Перетинаючи хижку, вовчук двічі падав на задні лапи. І от нарешті він був біля Мак-Таґґарта. Барі хотів стрибнути на цього звіра ззаду, учепитися зубами в його товсту шию так, ніби це була оленяча кістка. Не зважаючи на паралізовану від самих плечей спину, пес люто замкнув свої міцні, як залізо, щелепи на Мак-Таґґартовій нозі.

Скрикнувши від болю, керівник факторії відпустив Вербу, і та невпевнено піднялася на ноги. Вона мала дорогоцінних півхвилини свободи, поки керівник факторії брикав ногами, намагаючись ослабити хватку Барі. Дівчина кинулася до дверей і вибігла надвір. Холодне повітря обпекло їй обличчя, наповнивши легені новою силою. Уже не розмірковуючи, звідки їй сподіватися порятунку, вона помчала сніжним лісом.

Мак-Таґґарт з’явився у дверях хижки саме вчасно, щоб побачити, куди побігла дівчина. Його нога була розірвана там, де Барі вчепився в неї іклами, але, погнавшись за дівчиною, чоловік геть забув про біль. Вона не могла втекти далеко. Нелюдський дикий крик звірячої радості вирвався з його грудей, коли Мак-Таґґарт помітив, що дівчина бігла дуже повільно, щораз похитуючись зі сторони в сторону. Він був уже на півдорозі до узлісся, коли Барі прителіпався на поріг. З його пащеки сочилася кров, там, де Мак-Таґґарт бив знову й знову, перш ніж вовчук ослабив хватку. Між вухами виднілося випалене місце, неначе туди на мить притулили розпечену кочергу. Саме туди потрапила Мак-Таґґартова куля. На чверть цаля глибше — і це була б неминуча смерть. А тут вийшло так, ніби його вдарили по голові важкою палицею, від чого він знепритомнів, відлетівши до самісінької стіни. Вовчук міг уже повноцінно рухати, не падаючи, усіма чотирма лапами і, хоч не дуже швидко, а таки пішов наслідці за людьми.

Коли Непісе почала тікати, її розум ураз прояснився, і вона знову могла тверезо міркувати. Дівчина звернула на ту вузеньку стежку, якою біг за дівчиною Мак-Таґґарт кілька місяців тому, але, не дійшовши до кручі, різко звернула праворуч. Вона бачила, що Мак-Таґґарт, хоч і не біг, але неухильно наздоганяв, ніби смакуючи видовищем її безпорадності, так само, як він насолоджувався й того разу. За двісті ярдів далі від глибокої водойми, куди вона була штовхнула керівника факторії, одразу за мілководдям, де йому вдалося видертися на берег, починалася глибока ущелина, що мала назву Блакитне Перо. Відчайдушна ідея формувалась у її голові, доки вона бігла туди, ідея, що з кожним судомним подихом надавала їй усе більшої надії. Нарешті Непісе добігла до краю ущелини й подивилась униз. Тоді з її душі виринула й затремтіла на губах лебедина пісня племені її матері:

Мої прабатьки, ви прийдіть із долини,

Бо вітер шепоче про смерть!

У тяжкий цей час врятуйте ви нас

І киньте в життя круговерть!

Вона підняла руки догори. На тлі білої сніжної пустелі дівчина стояла над прірвою, висока й струнка. За п’ятдесят ярдів позаду неї керівник факторії з Лак-Бейна раптом зупинився, як укопаний, і зачудовано промовив: