За тижні своїх мандрів Барі траплялись і люди, але, за винятком одного разу, коли він зустрів мисливця з племені крі у верхній частині озера Вуластон, його ніхто не помітив. Тричі, ідучи берегом Ґейкі, він ховався в кущах і спостерігав звідти, як повз нього пропливали каное. З півдесятка разів у нічній тиші ходив до хижок і тіпі, де жили люди, обнюхував їх, а одного разу підійшов до поселення Компанії Гудзонової затоки на Вуластоні так близько, що міг чути гавкіт собак і покрикування їхніх господарів.
Увесь час він вештався світом, шукаючи те, що пішло з його життя. Вовчук постійно обнюхував пороги хижок, кружляв навколо тіпі, збираючи вітер. Коли він дивився на каное, його очі зоріли надією. Одного разу він навіть подумав, що вітер приніс йому запах Непісе — і відразу його ноги підломилися, а серце ніби зупинилося. Та це було лише на хвильку, бо тільки-но з тіпі вийшла індіанська дівчина, як Барі зник непоміченим.
Був уже майже грудень, коли мішанець із Лак-Бейна Лерю помітив сліди Барі на свіжому снігу, а згодом побачив у кущах і його тінь.
— Mon Dieu, запевняю вас, його лапи такі ж великі, як моя рука, і він такий чорний, як вороняче крило, коли на нього світить сонце! — вигукнув чоловік у крамниці компанії в Лак-Бейні. — Лисиця? Non! Він узбільшки як половина ведмедя. Вовк, це точно вовк, oui! І чорний, як диявол, мсьє.
Мак-Таґґарт був серед тих, хто чув розповідь Лерю. Він саме підписував чорнилом листа до компанії, аж тут його рука зупинилася так різко, що краплина чорнила забризкала папір. Його пройняв дрож, коли він зацікавлено глянув на мішанця. Саме тоді ввійшла Марі. Мак-Таґґарт знову забрав дівчину з племені. Її великі темні очі на вигляд були хворі, а дика краса почала згасати проти минулих років.
— Він зник ось так, — сказав Лерю, клацнувши пальцями, і зап’явся, коли побачив Марі.
— Чорний, кажете? — наче байдуже спитав Мак-Таґґарт, не піднімаючи очей від свого писання. — А мав він щось від собаки?
Лерю знизав плечима.
— Він зник, як вітер, мсьє. Але це був вовк.
Марі щось прошепотіла на вухо керівникові факторії, але так тихо, що ніхто інший не почув і звуку. Мак-Таґґарт, склавши листа, швидко звівся на ноги, вийшов із крамниці й не повертався цілу годину. Лерю, як і всіх інших, це здивувало. Марі нечасто приходила в крамницю та й узагалі рідко виходила на люди. Вона залишилася наче полонянкою в домі Мак-Таґґарта, і щоразу, коли Лерю бачив її, йому здавалося, що обличчя дівчини ще дужче схудло, а тужні очі стали ще більшими й змарнілішими. І від цього на серці йому було надзвичайно тяжко.
Не раз ночами він проходив повз її невелике вікно. Часто дивився мигцем на бліде обличчя дівчини, живши лише самою щасливою думкою, що Марі все зрозуміла, адже якось, коли їхні погляди зустрілися, він помітив на мить у її очах інший блиск. Цього більше ніхто не знав. Це був їхній секрет, і Лерю терпляче чекав і спостерігав.
— Одного дня… — казав собі. — Одного чудового дня…
У цих словах для нього полягав увесь сенс життя й надій. Коли цей день настане, він поведе Марі прямо до місіонера у Форт-Черчил, і вони одружаться. Це була та мрія, що допомагала йому терпляче зносити довгі дні й ночі на лінії пасток. Тепер вони обоє були рабами в цього володаря навколишніх земель. Але одного чудового дня…
Лерю саме думав про все це, коли за годину повернувся Мак-Таґґарт. Керівник факторії підійшов прямо до того місця, де біля великої печі сиділо півдюжини чоловіків, й із самовдоволеним бурчанням почав струшувати зі своїх плечей свіжий сніг.
— П’єр Есташ пристав на пропозицію уряду й збирається супроводжувати топографічну експедицію на крайню північ на всю зиму, — заявив він. — Ви знаєте, Лерю, він має сто п’ятдесят самоловів і пасток, а ще велику мережу отруйних принад. Гарна лінія, так? А я взяв її в нього в оренду на сезон. Тепер і я матиму роботу просто неба. Це те, що треба: три дні там, три дні тут. Що скажете про угоду?
— Вдала, — сказав Лерю.
— Так, вдала, — потвердив Роже.
— Там повно лисиць, — докинув Мон Руль.
— І туди легко дістатися, — промимрив жінкуватим голосом Валанс.
Роздiл 25
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Барi, Казанiв син“ на сторінці 35. Приємного читання.