Розділ «Барi, Казанiв син»

Увесь той день Буш Мак-Таґґарт ішов своєю лінією, і скрізь знаходив сліди присутності Барі. Кожен самолов був пограбованим. На озері він набрів на роздертого вовка. Його перше тривожне хвилювання, викликане відкриттям присутності Барі, тепер повільно змінювалося на гнів, і що далі керівник факторії просував, то сильнішим цей гнів ставав. Він знав, що чотириногі істоти часом грабують пастки. Але, зазвичай, вовк, лисиця чи собака, що зналися на крадіжках, могли спустошити лише кілька самоловів. А от Барі ходив від пастки до пастки, сліди на снігу чітко показували, що він зупинявся біля кожної з них. Мак-Таґґарт навіть подумав про себе, що тут не обійшлося без людської, а чи й диявольської участі. Вовчук уникав отруєної їжі, ні разу не підставив голову чи лапу до небезпечної ділянки пастки. Без очевидної на те причини він знищив норку, чиє блискуче хутро лежало тепер розкидане на снігу. Ближче до кінця дня Мак-Таґґарт прийшов до самолова з пійманою мертвою риссю. Барі роздер сріблястий бік тварини, і тепер її шкура не вартувала й половини ціни. Чоловік голосно вилаявся, а його дихання стало уривчастим і гарячим.

Присмерком Мак-Таґґарт дійшов до хижки П’єра Есташа, що була саме посередині лінії пасток, і взявся там обліковувати добуте хутро. Лише третина здобичі годилася на продаж, рись була зіпсована наполовину, шкурка норки розірвана надвоє. Другого дня він виявив ще масштабніше розорення, ще більше порожніх самоловів. Його гніву не було меж. Під вечір, прибувши до другої хижки, Мак-Таґґарт помітив там на снігу свіжі сліди Барі. Тричі за ту ніч він чув собаче виття.

На третій день керівник факторії не повернувся в Лак-Бейн, а почав обережно вистежувати Барі. За ніч випало на палець чи два снігу, і, ніби бажаючи ще більше розізлити свого ворога, вовчук почав хаотично кружляти за сто ярдів від хижки. За хвилин тридцять із неї вийшов Мак-Таґґарт і десь зо дві години ішов наслідці за Барі, аж доки не добрів до густого лісового болота. Барі тримався проти вітру, раз по раз ловлячи запах свого переслідувача. З десяток разів він підпускав Мак-Таґґарта до себе так близько, що міг чути тріск у чагарнику чи металевий звук від ударів гілок об дуло його рушниці. Тоді звір, наче окрилений якимось натхненням, раптом розвернувся великим колом і попрямував назад до лінії пасток. Керівник факторії, і собі розвертаючись, знову вибухнув лихослів’ям, і коли ближче до полудня досяг лінії пасток, Барі з усієї снаги був зайнятий своєю руйнівною роботою. Він убив і з’їв зайця, пограбував три самолови на відстані милі й знову подався прямісінько до Лак-Бейна.

На п’ятий день Буш Мак-Таґґарт повернувся в поселення з препаскудним настроєм. У крамниці він застав тільки Валанса, одного з чотирьох французів, що знали про його нову комерцію, і розповів про свої поневіряння на лінії пасток. Коли Мак-Таґґарт вийшов у сусідню кімнату, до Валансових вух донеслася лайка: так Буш зганяв свою лють на Марі. Трохи згодом у крамницю зайшла дівчина. Вона була налякана, із широко розплющеними очима, а одна з її щік палала від Мак-Таґґартового ляпасу. Дістаючи їй консервованого лосося, що його керівник факторії захотів на обід, Валанс тихцем, із прихованою врочистістю прошепотів їй на вухо:

— Мсьє Лерю зловив срібну лисицю. Він любить вас, chérie. Навесні матиме чудовий виторг, а поки що передає вам повідомлення зі своєї хижки на березі Чорного Безхвостого Ведмежати: «БУДЬ ГОТОВА ТІКАТИ, КОЛИ ВИПАДЕ М’ЯКИЙ СНІГ!»

Марі не дивилася на нього, але чула кожне слово. Очі її заблищали, як зорі, і коли молодий комірник дав їй лосося й вона вийшла з крамниці, то чоловік, киваючи головою й дивно усміхаючись, вигукнув сам до себе:

— Ох, Валансе, холера ясна, а вона така ж красива, як і раніше!

Роздiл 26

До середини січня війна між Барі й Бушем Мак-Таґґартом розгорілася не на жарт. Це вже був не просто швидкоплинний інцидент, не просто витівки тварини й випадкове роздратування людини. Їхній конфлікт перетворився для них на raison d’être[27]. Барі сваволив на Мак-Таґґартовій лінії пасток, проносився нею, як руйнівний буревій, і щоразу від свіжого запаху керівника факторії з Лак-Бейна в ньому з новою силою починав працювати інстинкт, що знову підказував: карає він свого смертельного ворога. Раз по раз вовчук перехитрував Мак-Таґґарта, спустошуючи пастки й самолови і з насолодою знищуючи знайдене там хутро. Власне, йому не так подобалося з’їдати приманки, як просто руйнувати їх.

З плином часу вогонь його ненависті розгорався все сильніше. Доходило до того, що Барі почав рвати своїми довгими іклами сніг, де ступала Мак-Таґґартова нога. І весь час, попри все шаленство, у його голові дедалі чіткіше став вимальовуватись образ Непісе. Та гнітюча самотність, що мучила його довгі дні й ночі, коли він шукав її й чекав на Грей-Лун, знову заполонила його, і навіть більше, ніж у перші дні її зникнення. Яснозорими чи місячними ночами вкотре квилив для неї свою тужливу пісню, і Буш Мак-Таґґарт, щоразу чуючи це виття, відчував, як йому спину аж морозом усипáло. Людська ненависть відрізняється від звірячої, будучи, мабуть, навіть запеклішою. У випадку з Мак-Таґґартом це виявилася не просто ненависть. До неї домішувався невизначений і забобонний страх, те, з чого він завжди глузував, те, що невпинно проклинав, але від чого не міг позбутися. Чоловік відчував цей страх так само, як Барі всюди відчував запах його слідів. Останній, роблячи всі ці збитки на лінії пасток, мстився не лише за себе, а ЗА НЕПІСЕ. Ця думка невпинно зростала в бридкому Мак-Таґґартовому мозку. Не минало й дня, щоб керівник факторії не думав про Вербу, не було такої ночі, коли не уявляв її обличчя.

Одної ночі під час хурделиці йому навіть здалося, що він уловив у завиванні вітру її голос, а тоді, менше ніж за хвилину, почув тихе далеке виття в лісі. Тієї миті його серце наповнилося морозним жахом. Він схопився з ліжка й курив люльку так довго, аж доки повітря в кімнаті стало сивим від диму. Керівник факторії проклинав Барі, шпетив хуртовину, але в ньому більше не було колишньої задерикуватої сміливості. Він ні на мить не перестав ненавидіти Барі; відчував до нього таку ненависть, як ще не відчував до жодної людини у світі, а тепер мав досить підстав, щоби бажати цього собаці. Уперше він відчув це бажання вві сні, у неспокійній марі. Відтоді його й на мить не залишала думка, що САМ ДУХ НЕПІСЕ КЕРУВАВ БАРІ НА ЛІНІЇ ПАСТОК.

Досить скоро Мак-Таґґарт перестав розповідати в поселенні про чорного вовка, що грабував його лінію. Пошкоджені зубами Барі хутра ховав, а свою таємницю тримав при собі. Він вивчав кожен спосіб знищити вовка й лисицю, котрим користувалися мисливці на всьому дикому безмежному просторі великої Півночі; послуговувався трьома різними отрутами, одна з яких така сильна, що лише одна краплина означала смерть; спробував класти стрихнін у желатинові капсули, у сало оленя й карібу, печінку лося й навіть у м’ясо їжатця. Готуючи отруту, він перше занурював руки в бобровий жир, щоб не було ніякого людського запаху. Лисиці, вовки, навіть норки й горностаї помирали від цих принад, але Барі завжди підходив близенько й, не зачіпаючи їх, ішов собі далі. У січні Мак-Таґґарт отруїв кожну принаду на своїй лінії пасток. Він цього була лише одна користь: відтоді Барі більше не торкався приманок, а їв тільки зайців, що потрапляли в самолови.

Уперше Мак-Таґґарт побачив Барі аж у січні. Тоді чоловік приставив був свою рушницю до дерева й відійшов від неї на дюжину футів. Барі наче знав це і з’явився саме в той момент, щоб поглузувати з нього. Коли керівник факторії раптом звів очі, Барі стояв біля карликових смерек за ярдів двадцять від нього, виблискуючи білими іклами й світячи очима, як вуглинами. Мак-Таґґарт, заклякши на місці, утупився у вовчука. Чоловік упізнав його. Біла зірка, білий кінчик вуха — ніяких сумнівів. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, коли він дуже повільно почав відступати до рушниці. Рука вже тяглася до неї, як Барі, наче спалах, іщез.

Цей випадок підказав Мак-Таґґартові нову ідею. Він проклав свіжу стежку через ліс паралельно своїй лінії пасток, але щонайменше за п’ять сотень ярдів від неї. Там, де були самолов чи пастка, ця нова стежка врізалася в лінію пасток клином, так що він міг наблизитися до ворога непоміченим. Дотримуючись цієї стратегії, вважав Мак-Таґґарт, із часом він матиме можливість вистрілити в собаку.

Однак так міркувала людина, і вона програла. Першого дня, коли Мак-Таґґарт ішов новою стежкою, цим же шляхом ішов і Барі. Деякий час це спантеличувало вовчука. Тричі він бігав від старого сліду до нового. Згодом сумніви зникли. Новий слід був СВІЖИЙ, і звір пішов наслідці за керівником факторії з Лак-Бейна. Чоловік не знав, що відбувалося, аж доки не повернувся й побачив усе по снігові. Барі відвідав кожний самолов, щоразу підходячи до лінії пасток у точці, де нова стежка клином врізалася в стару. За тиждень безплідного полювання Мак-Таґґарт стонадцять разів устиг проклясти себе в нападах божевілля. Аж от у його голову прийшла ще одна ідея. Це було як натхнення, що зненацька осяює людину. Усе ж виглядало так просто, що здавалося майже неймовірним, як він не додумався до цього раніше.

Керівник факторії поспішив назад у Лак-Бейн.

Другого дня він був на лінії вже вдосвіта. Цього разу ніс наплічника, а в ньому десяток міцних вовчих пасток, замочених у бобровому жирі, і зайця, пійманого напередодні вночі. Раз по раз він із тривогою дивився на небо. До полудня воно було ясним, а тоді темні хмари покотилися зі сходу, і за півгодини почав падати невеликий сніг. Мак-Таґґарт зловив одну сніжинку своїм рукавом й уважно її роздивився. Вона була м’яка й пухнаста, і чоловік був з того неабияк задоволений. Це було саме те, чого він хотів. До ранку свіжий сніг мав би покрити стежки на цілих шість дюймів.

Керівник факторії зупинився біля першого будинку з пастками й узявся до роботи. Спочатку він викинув стару отруєну принаду й замінив її на зайця. Тоді почав установлювати вовчі самолови. Три з них помістив поруч із «дверима» будинку, куди мав проникнути Барі, щоб дістатися до принади. Інші дев’ять розставив кругом десь на відстані фута один від одного. Коли чоловік закінчив, то вийшов справжній кордон із самоловів, що оточували будинок. Ланцюгів він не закріпляв, залишивши їх вільно лежати на снігу. Якщо Барі потрапить в один самолов, то не уникне й інших, тож ланцюги й не потрібні будуть. Закінчивши роботу, Мак-Таґґарт уже смерком поспішив у хижку. Він ішов у високорадісному настрої, наперед святкуючи перемогу. Цього разу провалу не буде. Мисливець навмисно позабирав з усіх самоловів і пасток приманки, ідучи сюди від Лак-Бейна, тож у жодній з них Барі не знайде їжу, поки не прийде до «гнізда» з дванадцяти вовчих самоловів.

Тієї ночі випало сім дюймів снігу, і, здавалося, увесь світ убрався в білу диво-дивну вдяганку. Дерева й кущі стояли уквітчані білим пухом, скелі понатягали високі білі шапки, а під ногами лежав такий сипкий сніг, що гільза, яка випала з рук, буквально потопала в ньому й зникала з виду. Барі вийшов на лінію пасток доволі рано, але цього ранку був дуже обережний, бо більше не відчував Мак-Таґґартового запаху й не знаходив слідів від його снігоступів. Він пішов до першого самолова, розташованого приблизно на півдорозі між Лак-Бейном і хижкою, де чекав керівник факторії, однак принади там не знайшов. Вовчук ішов від самолова до самолова, та всі вони були порожні. Він підозріло понюшкував повітря, марно намагаючись зловити присмак диму чи людський запах.

Ближче до полудня він прийшов до «гнізда» з дванадцяти підступних самоловів, що чекали його з роззявленими щелепами під чималенькою ковдрою снігу. Цілу хвилину Барі стояв далеко за межами небезпечної лінії, принюхуючись і прислухаючись. Побачивши зайця, він роззявив голодну пащу й клацнув гострими іклами. Присунувся на один ступінь уперед, усе ще відчуваючи якусь небезпеку. Підозріло й тривожно Барі став вишукувати її носом, очима й вухами. Але навколо нього все було на диво тихо й спокійно. Його щелепи знову клацнули. Він тихо заскавулів. Що ж так хвилювало його? Де ж була та незрима й невідчутна небезпека? Вовчук повільно закружляв навколо будинку з пасток, тричі його обійшовши. Він підходив дедалі ближче, аж доки, нарешті, його ноги майже торкалися зовнішнього кордону самоловів. Ще хвилину постояв на місці, прищуливши вуха. Попри сильний запах зайця щось його таки стримувало. Іще б мить — і він пішов би собі геть, але раптом у самому будинку почувся пронизливий писк, наче від щура, а вже за мить Барі побачив там білішого за сніг горностая, що жадібно рвав зайця на шматки. Він забув своє дивне передчуття небезпеки й люто загарчав. Проте його відважний маленький суперник і не думав відступати від своєї їжі. Тоді Барі кинувся вперед, ускочивши прямо в «гніздо», що його зробив для нього Буш Мак-Таґґарт.