Розділ «Барi, Казанiв син»

— Я прийшов, щоб зробити тебе своєю дружиною, Непісе. Завтра ти поїдеш у Нелсон-Гаус зі мною, а потім назад у Лак-Бейн. Назавжди.

Останнє слово — «назавжди» — прозвучало окремо, наче запізніла думка.

Мак-Таґґарт не церемонився. Його сміливість і рішучість зросли, коли він побачив, як безсила Непісе похитнулася на стіну. Не було ніякого порятунку. П’єро поїхав. Барі був мертвий.

Мак-Таґґартові здалося, що жодне живе створіння не було таке швидке, як Верба, що спробувала прошмигнути під його протягнуті до неї руки. У дикому запалі він подався за нею, схопивши самими кінчиками пальців пасмо волосся. Та дівчина стрімголов летіла до дверей і навіть устигла відсунути засув, аж тут нападник зловив її, міцно стиснувши руками. Він потягнув її назад, і тільки тепер вона закричала — закричала в розпачі до П’єро, до Барі, до самого Бога, сподіваючись лише на чудо порятунку.

Та сама Непісе не здавалася. Вона звивалася в Мак-Таґґартових руках, аж поки опинилася до нього лицем. Дівчина більше не могла бачити. Вона буквально потопала у власному волоссі, що покривало обличчя й груди, душачи її, заплутуючи їй руки, — і все ж вона не здавалася. У запалі боротьби Мак-Таґґарт спіткнувся об тіло Барі, і супротивники повалилися на підлогу. Непісе була швидка, вона б завиграшки могла дістатися першою до дверей, якби не її волосся. Юнка зупинилася, відкидаючи його назад, щоб мати змогу бачити, і цього часу було досить, аби Мак-Таґґарт її випередив, загородивши шлях до рятунку.

Він не замкнув дверей знову, а просто стояв перед нею з закривавленим, подряпаним лицем. У ньому не лишилося нічого людського, здавалося, сам диявол уселився в Буша Мак-Таґґарта. Знесилена Непісе ледь трималася на ногах і тяжко, зі стогоном і риданням дихала. Вона нахилилась і взяла шматок поліна. Мак-Таґґарт бачив, що сил їй уже бракувало.

Обіруч вона вчепилась у поліно, коли чоловік знову почав наближатися до неї. Але Мак-Таґґарт наче й забув про страх чи обережність. Він стрибнув на неї, як звір. Поліно впало. І знову доля зіграла проти дівчини. У жаху й безнадії, вона підхопила перше-ліпше поліно, але те виявилося надто тонким і легким. З останніх сил вона зацідила ним у Мак-Таґґарта, потрапивши в голову. Нападник відсахнувся, але це не змусило його послабити хватку.

Боротися далі було марно. Тепер Непісе не думала про те, як ударити ворога ще раз чи втекти, а хотіла тільки одного: вільно вдихнути. Вона спробувала знову закричати, але цього разу ні звуку не пролунало з її вуст.

Мак-Таґґарт знову засміявся, а тоді почув, як відчинилися, мабуть, від вітру двері. Він обернувся, усе ще стискаючи Непісе в руках.

У відчинених дверях стояв П’єро.

Роздiл 21

Цей страшний короткий проміжок часу, здавалося, тягнувся в маленькій хижці на Ґрей-Лун так повільно — цілу вічність, що стоїть десь між життям і смертю, ту вічність, що іноді відміряє людське життя секундами, а не роками.

У ці кілька митей П’єро не зрушив із місця, так і стоячи у дверях. Мак-Таґґарт, наче не знаючи, що йому робити з цією своєю важкою ношею, теж стояв нерухомо й дивився на П’єро. Але очі Непісе були розплющені, і вона побачила, як по тілу Барі, що лежав біля стіни, пробігло конвульсивне тремтіння. Стояла повна тиша, яку згодом перервав гучний важкий стогін Верби.

Тоді П’єро раптом повернувся до життя. Як і Мак-Таґґарт, він залишив свого кожуха й рукавиці біля входу. П’єро заговорив, але якимось дивним чужим голосом.

— Слава Богові, що я прибув учасно, мсьє, — сказав господар. — Я теж їхав на схід і побачив ваші сліди, що привели мене сюди.

Ні, це не було схоже на голос П’єро! Керівникові факторії аж мороз поза шкіру пішов, і він повільно відпустив Непісе. Вона впала на підлогу, а Мак-Таґґарт повільно випростався.

— Це ж так, мсьє? — знову сказав П’єро. — Я ж прибув учасно?

Якась незвідана сила, а може, великий страх змусив Мак-Таґґарта кивнути головою, розтулити товсті губи й хрипко вимовити:

— Так, учасно.

Це все ж таки був не страх, це було щось більше, усемогутніше. П’єро й далі вів розмову таким же дивним голосом: