Розділ «Барi, Казанiв син»

Лінія пасток П’єра Есташа простягалася на тридцять миль прямо на захід від Лак-Бейна. Вона не була така довга, як колишня лінія П’єро, але становила ніби головну артерію, що проходила крізь серце багатої на хутро території. Вона належала батьку П’єра Есташа, і його дідові, і його прадідові. Сам П’єр стверджував, що походив від найкращих родів Франції. Книги в поселенні Мак-Таґґарта простежували його родовід тільки до прадіда, давніші докази права власності на довколишні землі знаходились у Черчилі. Це були найкращі мисливські угіддя між Оленячим озером і безплідними північними землями. Саме в цю місцину й прийшов у грудні Барі.

Він знову брів на південь, повільно мандруючи в пошуках їжі через глибокі сніги. Велика хуртовина, чи, як кажуть місцеві індіанці, кістіс’ю кестін, цієї зими прийшла набагато раніше, ніж звичайно, і цілий тиждень після неї мало яка тварина куди-небудь рухалась. Барі, на відміну від інших істот, не запорпався в сніг і не став чекати, доки небо проясниться, а сніг затужавіє. Вовкопес був великий, дужий і невгамовний. Йому було менш як два роки, а він уже важив із цілих вісімдесят фунтів. Його лапи були широкі, як у вовка, а груди й плечі м’язисті, як у маламута. Великі, широко розставлені очі зовсім не мали тієї кривавої плівки, що відрізняла вовка й, певною мірою, гаскі. Щелепи були такі ж потужні, як у Казана, а може, навіть потужніші.

Увесь тиждень, доки вирувала хуртовина, він ні ріски в роті не мав. Чотири сніжні дні дув сильний вітер зі страшною сніговією, за ними настали три дні холоднечі, коли кожне живе створіння лишалось у своїх теплих пристанищах у снігу. Навіть птахи, і ті позаривалися. Можна було б вільно пройтися спинами карібу й лосів і навіть не помітити цього. У найхолодніший час Барі й собі шукав прихистку, але не дозволяв снігові покривати себе з головою.

Кожен мисливець від Гудзонової затоки й аж до самої Атабаски знає, що після такої великої хуртовини зголоднілі смухаті звірі сновигатимуть по всіх усюдах у пошуках їжі, тож із їхніх самоловів і пасток саме в цей час найбільша в році користь. Дехто з них уже на шостий день ішов до своїх ліній пасток; хтось на сьомий; інші на восьмий. Щодо Буша Мак-Таґґарта, то він поїхав лінією П’єра Есташа, що була його власністю на цей мисливський сезон, на сьомий день. Йому знадобилися два дні, щоб познаходити «будинки з пастками», відкопати їх зі снігу, знову налагодити закляпнуті пастки й змінити в них принади. На третій день він повернувся назад у Лак-Бейн.

Саме цього дня Барі дійшов до хижки на далекому кінці цієї ж лінії. Біля неї на снігу були ще свіжі Мак-Таґґартові сліди, і щойно Барі обнюхав їх, як кожна краплина його крові, здавалося, раптом завирувала, а самого його охопило дивне хвилювання. Півхвилини зайняло, щоб ототожнити цей свіжий запах із давніми подіями, і коли це сталося, з вовчукових грудей почало підніматися глухе й похмуре гарчання. Довго стояв він після цього чорною скелею в снігу, спостерігаючи за хижкою.

Згодом Барі почав повільно кружляти навколо хижки, підходячи до неї все ближче, аж доки нарешті дістався її порога й став його обнюхувати. Зсередини не чулося жодного звуку чи запаху, що могли б свідчити про присутність там життя, але вовчук був упевнений, що тут пахло саме Мак-Таґґартом. Потім він поглянув на сніжну пустелю вздовж лінії пасток, що вела до Лак-Бейна, затремтівши всім тілом, кожним м’язом, і заскавулів.

Усе чіткіше поставало в його пам’яті давно пережите: бій у хижці, Непісе, дике переслідування засніженим лісом аж до краю прірви й навіть той далекий спогад про те, як Мак-Таґґарт зловив його в сильце для зайця. У його витті чулася неймовірна туга, якесь передчуття. Запах на снігу належав тому, кого Барі ненавидів і хотів убити, а зовсім не тому, кого любив. Лише за мить природа навчила його розрізняти значення асоціацій, лише за малу мить — а тоді все зникло. Виття припинилося, а на його місце знову прийшов той лиховісний рик.

Спроквола побрьохав він слідом і за чверть милі від хижки побачив першу пастку на лінії. Голод геть його знесилив, і тепер Барі був схожий на виснаженого, знеможеного вовка. У першому будинку з пастками Мак-Таґґарт залишив як принаду четвертину зайця-біляка, і вовчук обережно підійшов до нього. Багато чого він навчився на лінії пасток П’єро й уже добре знав, що таке лязкіт самолова. Свого часу Барі навіть відчув жорстокий біль від його сталевих щелеп. Він знав краще за найхитрішу лисицю, що буде, коли спрацює його пружина, а сама Непісе навчила його, щоб ніколи не торкався отруйної принади. Саме тому вовчук легенько схопив зайчатину й потягнув її вперед так спритно, як це зробив би сам Мак-Таґґарт. До смерку він відвідав п’ять самоловів і з’їв п’ять принад, у жодному не спустивши пружину. Шоста була пастка. Звір кружляв навколо неї доти, доки не витоптав під собою сніг. Тоді побрів на болото й улігся під теплим ялівцем, проспавши там усю ніч.

Другого дня почалася боротьба між розумом людини і звіра. Для Барі вторгнення на лінію пасток Буша Мак-Таґґарта не було оголошенням війни, це був спосіб вижити. Тут він знаходив собі їжу, так само, як свого часу протягом багатьох тижнів вижити йому допомогли пастки й самолови П’єро. Але розбійник відчував, що в цьому випадку був правопорушником, що мав ворога й повинен його перехитрити. Якби погода сприяла полюванню, Барі міг би піти собі далі, бо якась невидима рука, що керувала його поневіряннями, неквапом, однак настійливо, манила його назад до старого бобрового ставка й на Ґрей-Лун. Але тепер, коли пухкий сніг був такий глибокий, що часом вовчук поринав у нього по самісінькі вуха, Мак-Таґґартова лінія пасток була неначе манною небесною, зісланою з неба саме для нього.

Ідучи наслідці за керівником факторії, він загриз у третій пастці зайця. Після ситого бенкету від вуханя не лишилося нічого, крім шерсті й багряних плям крові на снігу. Зморений голодом багато днів, Барі мав тепер вовчий апетит і до вечора повикрадав принади ще з десятка Мак-Таґґартових пасток. Тричі йому траплялися отруєні приманки — оленина чи сало карібу зі стрихніном, — і щоразу його тонкий нюх виявляв небезпеку. П’єро не раз і не двічі відзначав про себе той дивовижний факт, що Барі міг відчути наявність отрути, навіть якщо її вміло приховати в заморожену оленину. Лисиці й вовки, нічого не підозрюючи, могли б з’їсти таке отруєне м’ясо, а от вовчук зі своєю надчутливістю повсякчас сторонився цієї смертельної небезпеки.

Так він пообминав усі отруєні ласі шматочки Буша Мак-Таґґарта, лише обнюхавши їх і залишивши біля кожного свої сліди на снігу. У тому місці, де Мак-Таґґарт був зупинився опівдні, щоб приготувати собі обід, Барі особливо довго бігав колами, щось увесь час винюхуючи.

Другого дня Барі був уже не таким голодним, та, ще більше відчуваючи ненависний запах свого ворога, хоч їв менше, однак руйнувань по собі лишав більше. Мак-Таґґарт не був такий управний, як П’єр Есташ, і скрізь, біля кожної пастки чи самолова, лишав запах своїх рук, який Барі надзвичайно сильно відчував. Цей ворожий дух що далі, то більше збурював уже призабуту ненависть.

Тваринний розум, мабуть, здатен до простого процесу обчислення; це не чисте мислення, але й не зовсім інстинкт, бо дає результати, що можуть бути приписані обом. Вовчук не додавав два і два, щоб дістати чотири. Він не розмірковував ступінь по ступеню, щоб довести, що власник цієї лінії пасток винен у всіх його стражданнях, печалях і бідах. Просто Барі десь на глибині свого єства знайшов величезну тугу й ненависть. Мак-Таґґарт був єдиним (якщо не брати до уваги вовків), кого він коли-небудь ненавидів. Саме Мак-Таґґарт зробив колись йому боляче, Мак-Таґґарт загнав під землю П’єро, через Мак-Таґґарта він утратив свою милу Непісе. І ТЕПЕР МАК-ТАҐАРТ БУВ ТУТ, НА ЦІЙ ЛІНІЇ ПАСТОК! Якщо раніше Барі мандрував без певної цілі, то тепер у нього така мета, сказати б, місія, з’явилася. Вовчук мав триматися біля пасток, харчуватися з них і повсякчас виражати свою ненависть, мститися, як тільки можна.

Другого дня посеред замерзлого озера він побачив тіло вовка, що помер від однієї з отруєних принад. З півгодини дер мертвого звіра, поки, нарешті, від його шкіри залишились маленькі шматочки, але не зачіпав м’яса: воно було йому огидне. Так він мстився вовчій породі. Барі зупинився за півдюжини миль від Лак-Бейна й повернув назад. Саме в тому місці лінію перетинав замерзлий струмок, а за ним виднілася долина. Через неї з поселення вітер доносив запах диму. Тієї ночі Барі лежав, наїдений, у заростях сосни Банкса, а з початком дня знову подався на захід уздовж лінії пасток.

Рано-вранці Буш Мак-Таґґарт зібрався по свою здобич. За шість миль від Лак-Бейна, перетнувши струмок, він уперше побачив сліди Барі. Чоловік зупинився і з незвичною зацікавленістю почав їх розглядати. Тоді, нарешті, став навколінки, зняв рукавицю з правої руки й підняв зі снігу одну волосину.

— Чорний вовк! — промовив він сам до себе дивним твердим голосом, мимоволі повівши очима в бік Ґрей-Лун.

Після цього він ще ретельніше почав оглядати один із чітких слідів на снігу. Коли Мак-Таґґарт підвівся на ноги, то мав вигляд людини, що зробила неприємне відкриття.

— Чорний вовк! — повторив і знизав плечима. — Ба! Та Лерю дурень. Це ж собака, — а тоді за якусь хвинину пробурмотів собі під носа майже беззвучні слова: — ЇЇ СОБАКА.

І пішов далі цим слідом. Ним опанувало нове збудження, що було навіть більше, ніж збудження від полювання. Він був людиною, а отже, міг додати два і два, і після цих нескладних розрахунків у нього вийшла відповідь: Барі. Керівник факторії більше не сумнівався в цьому. Така думка з’явилася відразу, коли Лерю згадав про чорного вовка, але тепер Мак-Таґґарт, ретельно вивчивши сліди, був у цьому цілком переконаний. Це були сліди собаки, чорного пса. Тоді чоловік підійшов до першої пастки, звідки була викрадена принада.

Він неголосно вилаявся. Принади не було, але пастка не спрацювала. Загострена палиця з нанизаною приманкою й досі стирчала із землі, але вже пуста.