Розділ «Барi, Казанiв син»

Передмова

Після виходу друком двох моїх книжок про тварин — «Казан, Вовкопес» і «Цар Ґрізлі» — багато прихильників дикої природи надіслали мені сотні листів із запитаннями про природу. Тому в цій передмові до третьої книжки з моєї серії, «Барі, Казанів син», буде дещо більше, ніж просто бажання описати життя дикої природи, тут буде щось, на основі чого написані ця й решта книжок серії.

Я ніколи не любив проповідей на сторінках творів. Це те саме, як накинути повідець на шию читача, котрий ні про що не здогадується, і почати тягти його шляхом, який буде йому геть не до вподоби. Але якщо самі факти й істина формують у читачевій голові певну думку, то цілі досягнуто. Це те, на що я сподіваюсь у своїх книжках про природу. Американський народ ніколи не був любителем дикої природи, до неї ми завжди ставилися по-мисливськи, із рушницею напереваги.

Ви можете запитати: яке право має такий колишній знищувач дикої природи, як я, скаржитися? Жодного, запевняю вас. У мене двадцять сім рушниць, і я користувався всіма. Я вартий осуду, адже сам зробив чималий внесок у знищення тварин. Але це зовсім не означає, що я нічого не навчився. Зрештою, я дійшов висновку, що якби хлопчики й дівчатка, чоловіки й жінки побачили, де живуть дикі птахи й тварини, дізналися, з чого зроблені їхні будинки, як проходить їхнє життя, то всі зрозуміли б, що їхні серця б’ються, правду кажучи, так само, як і наші. Щоб почути спів птаха на гілці, треба небагато, але прожити з цим птахом кілька місяців, бути з ним у період залицянь, парування й материнства, зрозуміти його нещастя й радості, значить дуже багато. І у своїх книжках я хочу показати правдиве життя диких тварин, усе, що я про них знаю. Я не хотів би олюднювати їх. Якщо ми хочемо любити диких тварин так сильно, щоб не вбивати, то повинні знати цих істот такими, якими вони насправді є. А в їхньому житті, у всіх його подробицях є так багато реальної і справжньої романтики й трагедії, так багато того, що робить їх спорідненими з нами, що біограф тварин не повинен відходити від дійсності, щоб не втрачати зацікавленості читача.

Можливо, досить утомливо я дійшов до кількох слів, які хочу сказати про Барі, героя цієї книжки. Барі, зрештою, — це ще один Казан. Бо саме Казана я знайшов таким, яким й описав: поганим собакою, убивцею, якого збиралися застрелити. Лише через щасливий випадок і мою віру в нього він опинився в мене.

Ми подорожували разом багато тисяч миль північними краями аж до Гудзонової затоки й самісінької Арктики. Казан — покруч, напіввовк, убивця — був моїм найкращим чотириногим другом за все життя. Він помер недалеко від Форт-Макферсона, на річці Піл, там і похований. Казан був батьком Барі, а чистокровна Сіра Вовчиця — його матір'ю. Непісе — Верба — усе ще живе біля озера Ґодс; саме в краю Непісе та її батька протягом трьох ледачих місяців я спостерігав за містом бобрів, ходив на риболовлю з ведмедем Вакаю. Іноді я думаю: чи здогадався старий Щербатий Зуб, що це саме я зробив колонію безпечною для його народу? Це були мисливські угіддя П’єро, батька Непісе, і я віддав йому свою найкращу рушницю за обіцянку, що він не нашкодить моїм друзям бобрам протягом двох років. А люди породи П’єро тримають своє слово. Ведмідь Вакаю, великий друг Барі, уже мертвий. Він був убитий, як я описав, у цій «кишені» між двома гірськими хребтами, коли я був на прогулянці в місті бобрів. Ми були хорошими друзями, і я дуже за ним сумую. Історія П’єро та його дружини вождівни Вйоли правдива, вони поховані поруч під високою смерекою, біля власної хижки. Убивця П’єро, замість померти, як я описав у книжці, був застрелений Королівською кінною поліцією при спробі втечі далі на захід. Коли я востаннє бачив Барі, він був у Лак-Сель-Гавсі, де я гостював у керівника місцевої факторії пана Вільяма Паттерсона; а останні новини про нього чув від мого хорошого друга Френка Алдоса, керівника факторії у Вайт-Доґ, який написав мені всього кілька тижнів тому, що недавно бачив Непісе з чоловіком і Барі, а щастя, яке він знайшов у їхній далекій домівці, змусило його пошкодувати про власне холостяцьке життя. Мені шкода Алдоса. Це чудовий молодий самотній англієць, і коли-небудь я спробую одружити його. Я вже маю когось на прикметі — дочку ловця лисиць, що живе біля краю північної пустелі. Вона дуже красива, здобула освіту в школі місіонерів; і, якщо Алдос поїде зі мною в ще одну подорож, може, я щось і напишу про них у книжці, наступній після «Барі, Казанів син».

Овассо, Мічиґан Джеймс Олівер Кервуд

Роздiл 1

Для Барі від самого народження ще багато днів величезне похмуре лігво було цілим світом.

У перші дні життя його дім був у самому серці великого вітролому. Сіра Вовчиця, його сліпа мати, знайшла там безпечне укриття, щоб породити маля на світ; туди час від часу навідувався і його батько Казан. Казанові очі блищали в темряві дивними зеленуватими кулями. Саме вони дали Барі уявлення, що у світі, крім його матері, є хтось іще, і саме завдяки їм він збагнув, що годен бачити. Малюк міг відчувати, нюхати, чути, але, доки йому ще не відкрились очі, зовсім нічого не міг зовидіти під цією купою повалених вітром дерев. Спершу батькові очі його налякали, тоді спантеличили. Страх змінився величезною цікавістю. Він шукав ці очі, навіть коли вони вмить зникали. Це було тоді, коли Казан повертав голову. І як вони раптом виривалися з темряви, Барі мимоволі притискався ближче до матері, що завжди дивно тремтіла, коли з’являвся Казан.

Барі, певна річ, не знав їхньої історії й ніколи так її й не дізнався. Він не знав, що його мати була чистокровною вовчицею, а батько — собакою. Природа вже почала над ним свою чудову роботу, яка, звісно, ніколи не виходила за певні межі. З часом природа й підкаже йому, що його дивоглядна мати сліпа, але він ніколи не дізнається про ту страшну битву між Сірою Вовчицею й риссю, коли його ненька повністю втратила зір. Природа нічого не розповість йому про нещадну помсту Казана, про роки життя в парі його батьків, їхню вірність одне одному, дивовижні пригоди на неозорих диких просторах Канади. Природа лише зробила його Казановим сином.

Але від самого початку його життя й іще упродовж багатьох днів лише мати була для Барі всім. Навіть коли малюк уже зовсім прозрів, виявивши, що може власними ногами прошкандибати в темряві якусь відстань, — і тоді для нього не існувало, крім матері, нікого й нічого. Коли він підріс досить, щоб гратися з гіллячками й мохом зовні лігва, то й тоді не знав, як вона точно виглядала. Але в його уяві вона була великою, м’якою й теплою істотою, що лизала його мордочку й розмовляла з ним ніжно й скигливо, а він відповідав їй слабким пискливим дзявкотом.

І потім настав чудовий день, коли зеленуваті вогняні кулі — Казанові очі — не поспішаючи й дуже обережно стали підходити все ближче й ближче. Дотепер Сіра Вовчиця застерігала Барі триматися від них подалі. Лишатися самій, тільки зі своїми цуценятами — перший закон її дикої породи на час материнства. Чуючи її тихе гарчання, Казан завжди зупинявся, але цього дня все було інакше. Замість гарчання Сіра Вовчиця видала тихе скімливе виття. Самотність, радість і велика туга прозвучали в цьому звуці. «Тепер уже можна», — ніби промовляла вона до Казана, а той, зупинившись на якусь мить, щоб переконатися, чи не помилився, відповів їй низинним гаркучим стогоном.

Усе ще повільно, мов і досі вагаючись, чи варто йти вперед, Казан таки підійшов до них ближче. А Барі натомість відступив назад, притуляючись до матері. Він чув, як Казан підповзав на череві до Сірої Вовчиці, і вже не боявся, йому було надзвичайно цікаво. Було цікаво й Казанові. Він понюшив повітря й нашорошив у мороці вуха. За деякий час Барі почав повзти, цаль за цаллю віддаляючись від Сірої Вовчиці. Кожен м’яз її стрункого тіла напружився. Знову в ній заговорила вовча кров. Для Барі вона бачила небезпеку. Її ікла оголилися, горло беззвучно затремтіло. У темряві за два ярди від неї почулося тихеньке щеняче виття, а разом із ним звук плямкання язика — це Казан облизував свого сина.

Барі проймало радісною дрожжю від його першої великої пригоди. Так він відкрив для себе батька.

Усе це відбулося на третьому тижні життя Барі. Йому було всього вісімнадцять днів, коли Сіра Вовчиця дозволила Казанові познайомитися зі своїм сином. Якби не її сліпота й пам’ять про той день на скелі Сонця, коли рись позбавила її зору, Сіра Вовчиця народила б Барі просто неба, і його ноги були б уже досить сильні. Він знав би, що таке сонце, місяць і зорі, мав би уявлення про грім, бачив би, як спалахує на небі надломлена блискавка. Але малий жив у темній печері під вітроломом й інших розваг, як тільки повзати в темряві й лизькати крихітним червоним язиком сирі кістки, розкидані довкруг, не мав. Багато разів він залишався сам. Барі чув, як ішла й приходила його мати, і майже завжди в таких випадках далеким відлунням доносився закличний Казанів голос. Малюк жодного разу не мав сильного бажання піти за мамою до того дня, коли відчув на своїй мордочці торкання великого прохолодного язика батька. У ці дивовижні секунди за справу бралася природа. Досі його інстинкти спали. А тепер, коли Казан пішов, залишивши їх самих у темряві, Барі скиглив, кличучи його назад, достоту так само, як він скімлив за мамою, коли та покидала його, тільки-но зачувши голос своєї пари.

Над лісом високо стояло сонце, коли за годину чи дві після візиту Казана Сіра Вовчиця виповзла назовні. Між Барі та входом під вітролом було сорок футів, над усім цим простором — суцільна стеля з поламаного гілля і стовбурів повалених дерев. Через це завалля не пробивався жоден сонячний промінець, жодна краплина світла. Та Барі не лякався темряви, адже був із нею добре знайомий. День, а не ніч, мав наповнити його першим великим страхом. Але тепер він досить безстрашно задзявкотів до своєї матері, просячи її зачекати. Якщо Сіра Вовчиця й почула його прохання, то не звернула на нього жодної уваги. Досить швидко звук від скреготу її кігтів об сухе дерево стих.

Цього разу Барі не зупинила восьмицалева колода, що лежала поперек його шляху до зовнішнього світу. Малюк видряпався на її вершечок і перекинувся на другий бік. Уже ніщо тепер не стояло йому на заваді, і він мужньо кинувся назустріч величезній пригоді.

Щоб подолати перші двадцять ярдів, йому знадобилося багато часу. Він дістався до гладко обтесаної від лап Сірої Вовчиці й Казана колоди й, зупиняючись через кожні кілька футів, знай тужливо скиглив, кличучи матір. У міру того, як він потихеньку просувався все далі, світ для нього ставав усе цікавішим, змінювався, ширшав. Досі Барі не знав нічого, крім темряви. А тепер ця темрява, виявляється, могла мати дивні форми й тіні. Раптом згори його буквально прибило до землі сонячним променем. Це було так приголомшливо, що він розпластався на колоді й лежав нерухомо з півхвилини, не менше. Згодом пішов далі. Десь збоку пискнув горностай. Тоді почувся шурхіт білячих лап — «хут-хут-хут» — такого дивного звуку він ніколи не чув від своєї матері. Барі зійшов зі стежки й опинився в заростях.