Барі підозріло нюхав дивний слід. Вони почули низьке гарчання в його горлі, і плечі П’єро напружилися.
— Так, цей мсьє, — сказав він.
Серце Верби забилось частіше, коли вони пішли далі. Вона не відчувала перед Мак-Таґґартом фізичного страху. І все ж якесь дивне хвилювання почало гнітити її на самій думці про те, що він уже на Ґрей-Лун. Навіщо йому там бути? П’єро не потрібно було шукати відповідей на ці питання, чоловік їх добре знав, але Непісе нічого не скаже, навіть якщо та цього чекала б. Однак дівчина й сама про все здогадувалася. Керівник факторії з Лак-Бейна не мав тут інших справ, окрім як побачити її. Кров запалала на щоках, тільки-но вона знову згадала про ті хвилини на краю прірви, коли він ледь не розчавив її у своїх обіймах. Чи наважиться непроханий гість знову на щось подібне?
П’єро, глибоко занурений у свої похмурі думки, ледь розчув дивний сміх, що раптово зірвався з уст Непісе. Тут-таки в горлі Барі почулося глухе гарчання. Це був тихий, але жахливий звук, а все через те, що вона за півмилі від хижки зняла з його плечей сумки й понесла їх сама. Десять хвилин потому вони побачили людину, яка йшла їм назустріч.
Це був не Мак-Таґґарт. П’єро впізнав прибульця й із гучним подихом полегшення помахав йому рукою. Це був Дебар, трапер із північних від Лак-Бейна країв. П’єро добре його знав. Вони обмінювалися отрутою на лисицю. Давні друзі задоволено потисли один одному руки, а тоді Дебар, глянувши на Непісе, вигукнув:
— Tonnerre[26], та вона вже геть перетворилася на жінку!
На нього й дійсно дивилася справжня жінка. Вона густо зашарілася, коли він низько вклонився їй із такою ввічливістю, наче все це відбувалося не тепер, а зо два століття тому, і не тут, а далеко, у цивілізованому світі.
Дебар, не гаючи часу, став пояснювати, чому він тут. Перш ніж вони досягли хижки, П’єро й Непісе знали, що мсьє керівник факторії з Лак-Бейна збирався в п’ятиденну подорож, тож послав Дебара попросити П’єро приїхати й допомогти клеркові й комірникові за його відсутності. П’єро спершу нічого не відповів. Він розмірковував про себе, чому Буш Мак-Таґґарт послав саме по нього? Чому не вибрав когось, хто живе ближче? Він поставив Дебарові всі ці питання не раніше, ніж у печі затріщав вогонь, а Непісе почала поратися біля вечері.
— Мсьє насамперед попросив мене лишитися, — звів плечима Дебар. — Але в моєї дружини хворі легені, П’єро. Вона захворіла під час морозів минулої зими, і я не наважуюсь залишити її надовго саму. А тобі він сильно довіряє, крім того, ти добре знаєш усіх мисливців із книги компанії в Лак-Бейні. Тому й послав мене саме по тебе. Він просив передати, щоб ти не турбувався про збитки, бо обіцяв заплатити тобі вдвічі більше за все те, чого ти не зловиш за час перебування в поселенні.
— А… Непісе? — сказав П’єро. — Мсьє чекає, що я приведу і її?
Біля печі Верба схилилася, щоб послухати чоловічу розмову, та її серце знову закалатало вільно, коли вона почула Дебарову відповідь.
— Він нічого не сказав із цього приводу. Але, звичайно, це буде велика зміна для мадмуазель.
— Так, можливо, — кивнув П’єро.
Того вечора вони більше не торкалися цього питання. Але ще не одну годину П’єро думав, сотні разів питаючи себе те ж саме: чому Мак-Таґґарт послав по нього? Не один він добре знав книги компанії. От хоча б скандинав Вассон, який мешкав від поселення менш ніж за чотири години їзди, чи білобородий старий француз Барош, що жив іще ближче й чиє слово було таке ж надійне, як Біблія. Мабуть, вирішив він нарешті, мсьє послав по нього, сподіваючись здобути прихильність батька Непісе, а заодно й дружбу самої дівчини. Як не крути, а це, безсумнівно, була дуже велика честь, що мсьє керівник факторії викликав до себе саме його.
Утім глибоко в душі П’єро мав певні сумніви. Коли на ранок Дебар збирався в дорогу, він сказав гостю таке:
— Передай мсьє, що я виїду в Лак-Бейн післязавтра.
Коли Дебар їх покинув, батько звернувся до Непісе:
— Тобі варто лишатися тут, ma chérie. Я б не хотів тебе брати в Лак-Бейн. Я бачив сон, що мсьє не поїде в подорож, що він збрехав і, коли я приїду до поселення, буде хворіти. Однак, якщо ти хочеш поїхати…
Непісе раптово випросталася, як підхоплена вітром очеретина.
— Non! — вигукнула вона так сильно, що чоловік лише всміхнувся й потер руки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Барi, Казанiв син“ на сторінці 28. Приємного читання.