Розділ «Барi, Казанiв син»

Від нової несподіванки Барі відскочив назад, але вовк уже міцно схопив його за горло. Утім, недаремно він успадкував від батька плоть, кістки й сухожилля. Уперше в житті Казанів син бився так само залюто, як батько того страшного дня на вершині скелі Сонця. Барі був молодий і ще мав навчитися розумної стратегії ветерана. Але його щелепи скидалися на залізні обценьки, у серці раптом з’явилася сліпа лють і бажання вбивати, що взяло гору над почуттями болю та страху.

Цей двобій, якби він відбувся чесно, міг би закінчитися для Барі перемогою, навіть попри його юність і недосвідченість. Уся зграя повинна була чекати — такий закон: чекати, доки один із протиборців програє. Але Барі був чорний. Він чужинець, прибулець, до того ж на нього звернули увагу в ту мить, коли їхня кров була гаряча від гніву й розчарування вбивць, що випустили свою здобич. Другий вовк зрадницьки напав, ударивши Барі збоку. І в той час, як вовчук повалився в сніг, тримаючись зубами за ногу свого першого ворога, уся зграя накотила на нього суцільною лавиною.

Від такої атаки молодий олень не прожив би й хвилини. Але завдяки щасливому випадку Барі опинився під своїми першими двома нападниками й під захистом їхніх тіл уникнув небезпеки бути розірваним на шматки. Він усвідомлював, що бореться за своє життя. Над ним скакала, кружляла, гарчала звірина юрба. Вовчук відчував біль від зубів нападників; його зчавили; здавалося, що сотні ножів розрізали його на частини, однак у цей час жаху й безнадії він не видав ні найменшого звуку, ні найменшого стогону чи скаву.

Усе закінчилося б за півхвилини, якби боротьба була не на самому краю водойми. Підмита весняними паводками, ця частина берега раптово просіла, а з нею впав Барі й половина зграї. В одну мить Барі згадав про воду й утечу карібу. Вовчук звільнився від зграї, стрибнув над сірими спинами своїх ворогів та опинився в глибоких водах струмка. Позаду нього в повітрі клацнули щелепи декількох вовків. Так ця маленька річечка, що мерехтіла в променях місяця й зір, урятувала від смерті спершу карібу, а тоді й Барі.

У цьому місці потік був завширшки менше ста футів, але Барі довелося докласти немалих зусиль, щоб його переплисти. Поки він не виповз на протилежний берег, то не відчував сповна тяжкості своїх травм: одна з задніх ніг не рухалась, ліве плече було розірване до кістки, голова й усе тіло вкрилися безліччю ран. Коли вовчук повільно волочився від потоку, то лишав за собою на снігу яскравий багряний слід. Кров сочилася з пащі. Вона стікала вниз по лапах, боках і животі, капала з вух, одне з яких було чітко розрізане на два цалі, ніби ножем. Усі інстинкти в ньому завмерли, сприйняття речей було затуманене, ніби перед очима впала пелена. Він більш не чув віддаленого виття розчарованих вовків по той бік річки, не відчував ні місяця, ні зір. Напівмертвим ледь доплентався до ліска з карликових ялин, підліз під одну з них і впав знесилений долі.

Усю ніч і до полудня другого дня Барі пролежав нерухомо. Його тіпала лихоманка. Здавалося, смерть забере його до себе будь-якої миті. А тоді хвороба повільно відступила, і життя перемогло. Опівдні він вийшов, хоч був ще слабкий і хитався на ногах. Задня нога все ще тяглася, його переповнював біль. Та дарма, це все одно був чудовий день. Сонце дарувало тепло, сніг підтавав, небо було, як велике синє море, і потоки життя знову тепло струменіли в жилах Барі. Але тепер усі бажання раптом змінилися. Його великі пошуки закінчилися.

Червона лютість з’явилася в очах Барі, коли він загарчав у напрямку вчорашнього бойовища з вовками. Вони більше не були його побратимами, його однокрівцями. Ніколи більше поклик не заманить на полювання, голос зграї ніколи не пробудить давню тугу. У ньому народилася безсмертна ненависть до вовка, ненависть, яка мала рости, поки не перетвориться на хворобу в його життєво важливих органах, завжди присутня й наполеглива, що вимагала мститися всьому їхньому виду. Учора ввечері він прийшов до них товаришем. Сьогодні був вигнанцем. Порізаний і покалічений, зі шрамами на все життя, він здобув науку дикої місцини. Завтра, і третього дня, і протягом багатьох незліченних днів опісля пес добре пам’ятатиме цю науку.

Роздiл 19

На четвертий день відсутності Барі в хижці на Ґрей-Лун П’єро, ситно повечерявши вирізкою з карібу, що його він привіз із полювання, курив собі люльку. Непісе слухала його мисливську байку про чудовий постріл на останньому полюванні, аж от якийсь звук біля дверей перервав їх. Непісе відчинила двері, і всередину зайшов Барі. Радісний крик, що з’явився на вустах дівчини, миттєво зник, а П’єро дивився на приходька й не міг повірити, що це був саме їхній вовкопес. Три доби без’їжжя, коли Барі не міг полювати через травмовану ногу, геть його вибили із сил. Понівечений у боротьбі, укритий згустками закипілої крові, що й досі міцно трималися на його густій шерсті, — від такого вигляду Барі Непісе лише відчайдушно зітхнула. Дивна усмішка осяяла обличчя П’єро, коли той посунувся вперед у своєму кріслі. Потім він повільно піднявся на ноги й, наближаючись до Барі, сказав доньці:

— Ventre-Saint-Gris![25] Oui, він був у зграї, Непісе, а зграя відвернулася від нього. Не схоже, що це був бій двох вовків, аж ніяк! На нього напала ціла зграя. Барі порізаний і розірваний у сотні місцях, але, mon Dieu, він живий!

У голосі П’єро чулося щораз більше здивування. Від природи він був маловіром, але тепер не міг не вірити тому, що бачив на власні очі. Те, що сталося, було дивом, не інакше, і протягом деякого часу чоловік не вимовив більше ні слова, а лише мовчки дивився, як Непісе, оговтавшись від подиву, дала Барі поїсти й заходилася його лікувати. Після того, як вовчук жадібно з’їв холодну варену кашу, вона почала обробляти його рани теплою водою, тоді намастила їх ведмежим жиром, увесь час розмовляючи з ним лагідною мовою крі. Для Барі, що під час своїх пригод зазнав болю, голоду і зради, повернення додому було дивовижно приємним. Тієї ночі він спав біля ліжка Верби, а зранку вона прокинулася від того, що Барі став лизати їй руку холодним язиком.

Від цього дня відновилася їхня перервана тимчасовим дезертирством Барі дружба. З боку вовчука прив’язаність стала ще більшою. Саме він утік від Верби, кинув її, пішовши за покликом зграї. Здавалося часом, ніби звір відчуває глибину свого віроломного вчинку і прагне загладити провину. У ньому, безсумнівно, сталася якась дуже значна зміна. Він не відставав тепер від Непісе, як тінь. Замість того, щоби спати вночі в будці, що її зробив зі смерекових гілок П’єро, пес викопав собі нору в землі біля самісінького входу в хижку. П’єро був переконаний, що нарешті збагнув, у чому річ; Непісе також вважала, що розуміла вовчука, але насправді ключ до розгадки цієї таємниці залишався в самого Барі. Він не грався з палицею й більше не бігав досхочу, просто аби побігати, бо вийшов зі щенячого віку. Натомість у його серці оселилися два суперечні відчуття: любов до дівчини, що межувала з обожнюванням, і гірка ненависть до зграї й усього, що її стосувалося. Кожного разу, коли він чув завивання вовка, то починав гнівно гарчати й оголювати ікла так, що навіть П’єро відходив від нього. Тільки дівчина могла його заспокоїти, гладячи по голові.

За тиждень чи два випав ще більший сніг, і П’єро почав обходити свої лінії пасток. Цієї зими Непісе з великим захоплення допомагала батькові. Батько взяв її своєю партнеркою. Кожна п’ята пастка, кожне п’яте сильце й кожна п’ята отруєна принада мали бути її, і те, що могло в них потрапити, ще трохи наближало здійснення чудової мрії Верби. П’єро обіцяв доньці, що, як їм пощастить цієї зими, вони поїдуть разом під час останніх снігів до Нелсон-Гауса й куплять маленький старий оргáн, виставлений там на продаж. А якщо цей інструмент до того часу вже продадуть, то вони працюватимуть ще одну зиму і куплять собі новий.

Це додало їй іще більшого захвату й невгамовного інтересу до лінії пасток. А сам П’єро готовий був продати свою руку, щоб дістати для доньки оргáн. Він був повен рішучості придбати його, незалежно від того, було в її пастках, сильцях й отруєних принадах хутро чи ні. Для нього партнерство як таке нічого не важило, та в Непісе це викликало діловий інтерес, хвилювання через особисті досягнення, адже П’єро переконав її, що зробив із неї свою компаньйонку. Та справжніми його планами було якомога довше тримати дочку при собі, коли він надовго йшов із дому. Чоловік знав, що цієї зими Буш Мак-Таґґарт неодмінно завітає до Ґрей-Лун, найімовірніше не раз і не двічі. Керівник факторії мав швидких собак, а дорога до них була недалека. І коли Мак-Таґґарт прийде, Непісе не повинна бути в хатині сама.

Лінія пасток П’єро завдовжки в п’ятдесят миль була розташована на північному заході. Уздовж струмків чоловік розраховував зловити норку, видру, куницю, у глибоких лісах — ільку й рись, біля озер і на пустинних після буревію ділянках — лисицю й вовка. Посередині цієї лінії П’єро побудував невеликий зруб, а наприкінці ще один, тож за день йому треба було долати двадцять п’ять миль. Це було легко для П’єро й не так і важко для Непісе.

Увесь жовтень і листопад вони регулярно їздили, роблячи обходи кожні шість днів, що давало їм один день відпочинку в хижці на Ґрей-Лун й один день у зрубі на кінці лінії пасток. Зимова робота була для П’єро бізнесом, справою його народу протягом багатьох поколінь. Для Непісе й Барі це була дика й радісна пригода, що жодного дня не втомлювала. Навіть П’єро не мав імунітету від їхнього ентузіазму. Це виявилося заразним, і в цей час він був найщасливішим відтоді, як утратив дружину.

То були славні місяці. Установилася стійка морозна погода без будь-яких бур і сніговіїв. Мисливцям удавалося ловити тварин із гарним густим хутром. Непісе не тільки несла невеликий тюк на плечах для того, щоби вантаж П’єро був легшим, вона ще й натренувала Барі тягати крихітні саморобні наплічні сумки з принадами. Щонайменше в третині від загального числа встановлених пасток завжди було, як казав П’єро, сміття: зайці, сови, сойки, білки. Саме з них, знявши шкуру чи общипавши пір’я, і робили основну частину принад для пасток.

Одного разу на початку грудня, коли вони поверталися до Ґрей-Лун, П’єро раптово зупинився за десяток кроків попереду Непісе й утупився в сніг. Дивні сліди з’єдналися з їхніми й прямували в бік хижки. З півхвилини чоловік мовчав і, не рухаючись, вивчально дивився на них. Сліди вели прямо з півночі, де був розташований Лак-Бейн.

Крім того, це були сліди від великих снігоступів, а за розміром кроку було зрозуміло, що йшла висока людина. Перед тим, як П’єро заговорив, Непісе здогадалася, що вони означають.

— Мсьє керівник факторії з Лак-Бейна! — вигукнула вона.