Розділ «П’ята ніч. Остання ніч Каравалу»

— Усе. Зв’язали — можна забирати. Як і домовлялись, — промовив Легенда.

— Даніеле, що ти робиш? — прошепотіла Телла.

— Треба було слухатися сестру, — Легенда перейшов на сторону губернатора Драґни та графа Ніколаса Д’Арсі, які підходили ближче до Скарлет.

Граф причепурився з останньої зустрічі. Охайно причесав темне волосся й переодягнувся у темно-червоний фрак. Він дивився згори на Скарлет й хитав головою ніби промовляючи: «Я ж казав!».

— Можна мені лишити мотузку? — поцікавився губернатор. В очах читалася жага помсти.

— Даніеле, скажи їм не наближатись до нас! — кричала Телла.

— Ой, Донателло, — відповів Легенда, — невиправне дурне й уперте дівчисько. Та ж немає тут ніякого Даніеля де Інгла! Хоча грати його було доволі приємно, — Легенда засміявся своїм жахливим сміхом, який Скарлет чула в тунелі.

Скалки впивались у руки Скарлет поки боролась аби звільнити себе від мотузок.

Телла не могла й слова з себе вичавити, однак Скарлет бачила, як розбивається серце сестри. Як Телла перетворюється на маленьке й вразливе створіння. Телла перевела погляд на Легенду, вона дивилася на нього так само, як нещодавно Скарлет дивилася на Джуліана, коли почула про його обман. Вона вірила, але не приймала. Чекала на пояснення, яке Скарлет знала, їй ніколи не озвучать.

Навіть губернатор Драґна виглядав приголомшеним Легендовим зізнанням про свою персону. А от графа це не дуже здивувало, він лише звів голову.

— Я не вірю тобі, — сказала Телла.

— Ти хочеш, щоб продемонстрував магічний трюк і довів, що я — це справді він?

— Я в це не вірю. Ти казав, що любиш мене, — сказала Телла. — Усе, що мені говорив...

— Я збрехав, — байдуже відповів Легенда. І щось було у тій байдужості таке, ніби Телла була не варта навіть його зневаги.

— Але...але... — пробелькотіла Телла. Нарешті чари Легенди розвіялись. Якби вона була зроблена з порцеляну — як то часто думала Скарлет — Телла б розбилась, однак сестра лише відступала назад. Ближче і ближче до небезпечного краю балкона.

— Телло, стій, — скрикнула Скарлет. — Ти майже на самому краю.

— Я не зупинюсь, поки ви не відійдете від неї, — Телла різко поглянула на батька й графа. — Якщо хтось наблизиться бодай на крок до неї, присягаюсь, я стрибну. І, батьку, ти знаєш, без мене ти не зможеш контролювати Скарлет. Навіть якщо ти отримаєш її, то не зможеш зробити так, щоб це весілля відбулось.

Губернатор та граф зупинились, а Телла відступала, ковзаючи срібними черевичками до краю балкона.

— Телло, зупинись! — Скарлет намагалася звільнитися від мотузки. Намистини відривались від сукні, поки билась об стілець. Цього не можна допустити. Не після того як на власні очі бачила загибель Джуліана. Не могла дозволити собі ось так втратити і Теллу. — Ти наближаєшся заблизько до краю!

— Пізно, — засміялась Телла. Голос її був тендітний, як і вона сама. Скарлет хотіла побігти за нею і відкинути подалі від краю. Однак мотузка не піддавалась. Їй вдалося звільнити щиколотки, але руки й досі лишались зв’язаними. Лише зорі співчутливо спостерігали за тим, як вона розхитувалась на стільці. Сподівалася, що як перекине стілець — розіб’є одну з його ніжок і нарешті звільниться.