Розділ «Ясміна Реза Божество різанини»

АЛЕН: Ну… тепер я взагалі нічого не розумію…

ВЕРОНІК (до Алена): Месьє як вас там…

АННЕТ: Його звати Аленом.

ВЕРОНІК: Алене, у нас немає нічого спільного, але подивіться — я живу з чоловіком, який раз і назавжди вирішив, що життя — досить похмура річ, і жити з чоловіком, який учепився за цю позицію, який опирається змінам, який розпалюється через дрібницю…

МІШЕЛЬ: Та йому байдуже. Байдуже абсолютно!

ВЕРОНІК: Хіба не можна вірити… у можливість його виправлення?

МІШЕЛЬ: Слухай, це остання людина, якій варто це розповідати.

ВЕРОНІК: Іди до біса! Говоритиму з ким захочу!

МІШЕЛЬ (дзвонить телефон): Кого там нечиста принесла?.. Так, мамо… Він почувається добре. Так, добре, хоч і не має зубів… Звісно ж, йому болить. Але це минеться. Мамо, я зараз зайнятий, я тобі передзвоню.

АННЕТ: Брюно досі боляче?

ВЕРОНІК: Ні.

АННЕТ: То нащо тривожити вашу матір?

ВЕРОНІК: Інакше він не може. Треба, щоб вона непокоїлась.

МІШЕЛЬ: Ну все, Веронік, досить! Що це за сеанс психотерапії?

АЛЕН: Веронік, подумайте: хіба насправді нас цікавить щось, окрім нас самих? Звісно, хотілось би вірити у можливість виправлення. Виправлення, яке спонукали би ми і яке було би позбавлене нашої власної вигоди. Проте чи це можливо? Хтось тихо згасає — такий у нього спосіб життя, хтось відмовляється помічати, що час минає, і кує, коли гаряче. Але чи є різниця? Люди метушаться, поки живі. Освіта, стихійні лиха… Ось ви, скажімо, пишете книжку про Дарфур — гаразд, я розумію, можна сказати собі: «А чи не взяти мені за тему масове вбивство? В історії повно таких моментів. І я про це напишу!» Кожен рятує себе, як може…

ВЕРОНІК: Я пишу книжку не для того, щоб урятувати себе. Ви її не читали і не можете знати, про що вона.

АЛЕН: Не має значення.

Пауза.

ВЕРОНІК: Але ж і гидкий аромат у цього «Куроса»!..

МІШЕЛЬ: Просто огидний.