О пів на шосту, запізнившись усього на тридцять хвилин, він таки з'явився… Я помітив, як він перетинає Орлеанську Ґалерею… Він ніс стару, туго напхану течку… Він увійшов… Привіталися. Поклав течку на стіл… Усе йшло добре! Він витер піт з обличчя… Мабуть, ішов дуже швидко… І ніяк не міг відхекатися… Зав'язалася розмова… Бесіду вів Куртіаль… Стара піднялася в Алькасар… і принесла кілька найкращих папок. У неї був великий вибір! Вона поклала все поруч з його течкою. Він привітно всміхався… Мав цілком задоволений вигляд… Погортав їх пальцем… Відкрив навмання… Здавалося, що він у нерішучості… Ми чекали, не рухаючись… щоб він трохи краще все обміркував… Ми затамували подих… Він перегорнув ще кілька сторінок… а потім все обличчя у нього зморщилося… Це був тик!.. І ще раз! Просто жахлива гримаса! Справжній напад!.. Він відкинув усі ці папери… Жбурнув їх просто у вітрину… Й схопився за свою довбешку… почав обмацувати її, масажувати, чухатися… Він стис її і почав терти собі підборіддя… щоки, товсті складки, ніс, вуха… Це була сатанинська судома!.. Він намагався видряпати собі очі, смикав себе за волосся… А потім раптом різко нахилився… й осів на підлогу… Запхав голову в папери… Почав їх обнюхувати… Він гарчав і важко дихав… Потім схопив цілий оберемок і… фурр!.. підкинув все у повітря! Під стелю! Папери, теки, брошури, плани посипалися зверху дощем… Вони були скрізь… нічого більше не було видно… ще раз… і ще раз… Знову й знову! він щось там радісно вигукував!.. Радів! совав ногами… потім знову почав порпатися… Перед нашими дверима зібралися люди… він вивернув уміст течки… Вихопив інші газети, вирізки, цілі оберемки… І теж порозкидав їх… Серед усього цього сміття я помітив гроші… Серед паперів!.. Я бачив, як вони влітають… Я кинувся їх підбирати… це було не так важко… Та раптом з’явилися два ґевали… Відтіснили натовп… Плечем вони вибили наші двері… Ввійшли досередини… стрибнули на кюре… Схопили його, повалили, притисли до землі і зв'язали… Бідолаха задихався й хрипів під столом… «Поліція!» — гаркнули вони до нас… Витягли його з-під стола за ногу, куди він уже встиг заповзти… І всілися на нащасного верхи.
— Ви давно його знаєте? — запитали вони у нас…
Це були інспектори… Найлютіший показав нам свою картку… Ми одразу відповіли, що ми тут ні при чому!.. Абсолютно! Кюре весь час дриґав ногами… Цей йолоп продовжував відбиватися… Він зміг зіп'ястись на коліна… Він скімлив… І скаржився нам… «Вибачте! Даруйте!.. — просив він. — Це все для моїх бідолах… Для моїх сліпих… Для моїх маленьких глухих і німих…» Він благав, аби його відпустили…
«Заткнись! Тебе ні про що не питають!.. Він геть здурів, цей пришелепкуватий!..» І той, що показав нам свою картку, так лунко зацідив йому кулаком, що кюре тільки кавкнув… І гепнувся на долівку! Більше він не говорив!.. Вони одразу ж наділи на нього кайданки… Почекали ще трохи… перепочили… Й стусанами поставили на ноги. Але то було ще не все. Куртіаль ще мав підписати протокол, а потім ще один папірець… у кількох місцях… Один з поліцаїв, не такий суворий, трохи розповів нам про божевілля цього типа… Він справді був кюре… ще й навіть шанованим каноніком!.. Пан канонік Флері!.. Так його звали… Це був у нього не перший заскок… і не перший привід… Він уже нагрів усіх членів своєї родини… на тисячі й тисячі франків… Своїх кузин… тіток… маленьких сестер із Сен-Венсан-де-Поль… Він довів усіх… Церковних старост з єпархії… церковного сторожа та навіть стареньку, що здавала стільці напрокат… якій він заборгував щонайменше дві тисячі франків… І все це через авантюри, що не мали ні сенсу, ні мети… Тепер він тягав з каси пожертв… Його ловили вже двічі… Коли зламали двері до його кімнати, то там знайшлися й усі грошенята… Але все розкрилося занадто пізно… Тепер його збиралися замкнути… Єпископ Лібурнський вимагав, щоб його інтернували…
Під нашими арками зібрався натовп роззяв… Вони з насолодою спостерігали за подіями, намагаючись нічого не проґавити… Вони коментували події… Й страшенно галасували… Вони помітили купюри, розкидані по будинку… Але я, звичайно, теж їх бачив… і не втрачав холоднокровности… Мені вдалося врятувати вже чотири і монету в 50 франків… А ті аж вили від нетерплячки! А! Ага! О! Ого! Ці гади бачили, як я орудую перед вітриною!.. Поліціянти повели нашого кюре на вихід і запхали в екіпаж… Він усе ще чинив опір… їм довелося зайти ззаду, щоб закинути його в фіакр… Він упирався з останніх сил… Йому зовсім не хотілося їхати…
«Мої бідолахи! Мої нещасні бідолахи…» — волав він без упину. Нарешті з великими труднощами екіпаж рушив…
Вони таки затягли його досередини… Його довелося прив'язати до лавки мотузками… Але він все одно не міг усидіти на місці… Посилав нам поцілунки рукою… За що вони так над ним збиткувалися?.. Кучер не міг рушити через людей, що стояли перед конем… Усі хотіли зазирнути всередину… Витягти його звідти… Зрештою за допомогою інших поліцаїв таки вдалося звільнити дорогу. Тоді всі ці телепні кинулися до контори… Вони нічого не розуміли! Й не переставали глузувати з нас…
Мамусі від такої кількости образ урвався терпець… Вона хотіла припинити все це негайно… Не роздумуючи… Вона підскочила до дверей… Відчинила, вийшла назовні й загорлала на них…
— Ну що, — кричала вона, — чого вам треба?.. Банда виродків! Свинячі рила! Брудні шмаркачі! Давайте, валіть звідси! недоноски! Бидло! Чого ви шкіритесь? Ви що, родичі цього пришелепка?..
Сказано було рішуче… Але на них все одно не подіяло. Образ сипалося все більше… мекання лише посилилося… Вони плювали на скло… Кидали каміння… Все могло скінчитися доволі кепсько… Треба було терміново тікати… Через задні двері… та якомога швидше!..
* * *Після такого Трафальґара[69] ми вже не знали, як нам бути… Як позбутися навіжених. Наш конкурс на «Глибинний дзвін» одразу перетворився для нас на ще брутальнішу кориду, ніж «Вічний двигун»… Зранку до вечора нас тримали в облозі… А часто навіть посеред ночі вони приходили й будили всіх своїм несамовитим лементом. Дефіляди витріщак з вилупленими баньками били себе в груди і роздувалися, сповнені впевнености та неспростовних доказів… Дивитися на це було просто смішно… Їхня кількість усе зростала!.. Вони вже перекрили рух… Справжня сарабанда[70] несамовитих!..
У контору їх набивалося так багато, вони так галасували, розвалившись на стільцях та порпаючись у паперах, що неможливо було навіть зайти, аби щось взяти… Всі вони неодмінно хотіли залишитеся ще хоч на мить і розповісти нам про якісь невисловлені деталі…
Якби ж ми їм були хоч щось винні! Якби вони внесли аванс, частину суми за передплату, тоді ще можна було б зрозуміти, чому вони невдоволені, чому скандалять та галасують!.. Але це був зовсім інший випадок!.. Безпрецедентний! Ми їм справді нічого не були винні! це було найголовніше! Вони мали б це зрозуміти!.. Ми діяли не з користи! А просто зі спортивного інтересу!.. Це ж абсолютно зрозуміло!.. Ми були повністю квити… Та дзузьки!.. Навпаки! Вони бешкетували із задоволення, тільки щоб нам понабридати!.. Й вимагали від нас ще в тисячу разів більше! Вони поводились у тисячу разів огидніше! хрипіли! бризкали слиною! Як ніколи досі, так, буцімто ми їх обібрали до нитки!.. Справжні чорти!.. Кожний брехав, немов на Біржі, на захист свого непотребу!.. А потім ще всі гуртом!.. Рейвах був просто страхітливий!..
Ніхто не хотів більше чекати!.. Уже за хвилину мала бути створена їхня найбезглуздіша система! й жодною секундою пізніше! Вона негайно мала диміти!.. І діяти!.. Їм нетерпеливилося спуститись на морське дно!.. За своїм скарбом!.. Кожному кортіло бути першим! У таких «умовах» ми працювали! Вони розмахували нашими папірцями!.. Їм уже не раз було сказано, що їхні вибрики нам осточортіли… цей шарварок нам обрид!.. Як загалом уся ця чортова нісенітниця!.. Куртіаль навіть спеціально видерся на гвинтові сходи, щоб сказати їм усю правду… він щосили волав над натовпом… для більшої виразности на ньому був кашкет… Я свідок, він нічого не приховував… Чудес більше не буде!.. Він їм сказав прямим текстом, що наш вкладник зник! Із цим покінчено… Про це можна забути… Мільйонів у нас тепер не більше, ніж у дулі!.. Пояснив їм також, що нашого спонсора замкнула поліція… Так, саме його, кюре… І він ніколи звідти вже не вийде! На нього на-тягли гамівну сорочку, і весь наш бізнес провалився, як сіль у воду… «У воду!.. У воду|..» Почувши ці слова, вони аж затремтіли від захвату… Й підхопили всі хором: «У воду! Куртіаль! у воду! у воду!..» Їх ставало все більше, вони приносили щораз нові плани… Варто було з ними заговорити, як їхні пики розпливалися в дурнуватій усмішці… Справа не рухалася… Вони твердо стояли на своєму… Всі вони знали, що за віру треба страждати! Віра зрушує гори й осушує моря… У них була фанатична віра… Заради своєї віри вони здатні були на все! вони не сумнівалися, що ми хочемо привласнити собі всі грошенята, не поділившись з ними!.. Тож вони невтомно стояли перед нашими дверима… І стежили за виходом… Вони зручно розташувалися вздовж решіток… І нікуди не поспішали… їхні переконання були твердіші за крицю!.. Сперечатися було марно… Вони ладні були прибити нас на місці за найменше заперечення… Їхня жорстокість зростала з кожним днем… Найпідліші й найхитріші заходили через задні двері… Проходили через гімнастичний зал… та жестами закликали нас… Пошепки в кутку вони пропонували нам домовитися, збільшити нашу частку… сорок зі ста замість десяти… з першої здобичі… Вони хотіли, щоб ними зайнялися негайно, раніше, ніж іншими… вони вважали нас дуже жадібними… й навіть намагалися нас підкупити… Спокусити всілякими «преміями»!
Куртіаль не хотів більше нікого бачити, будь з ким розмовляти чи когось слухати!.. Він навіть не хотів більше виходити… Побоюючись, що до нього знову причепляться… Він волів залишатися в підвалі.
— А ти! — казав він мені… — Теж іди звідси!.. Врешті вони тебе приб'ють! Іди посидь десь під деревами… потойбіч басейну… Буде ліпше, щоб вони не бачили нас разом… Треба, щоб вони видихлися!.. Нехай собі деруть горло, скільки завгодно… Ця корида десь на тиждень, а то й днів на десять!..
Він помилявся, все це протривало набагато довше…
* * *На щастя, трохи грошей таки вдалося врятувати… Те, що я поцупив у каноніка… Майже дві тисячі франків… Ми вирішили, що гроші нам знадобляться: як тільки трохи вгамується цей шарварок, однієї вночі ми зірвемося з місця… й перевеземо всі наші матеріали деінде!.. В інший квартал!.. Тут залишатися не було жодної можливости… Відкриємо новий «Майстротрон» на зовсім новому матеріалі, з іншими винахідниками… Про «Дзвони» забудемо… Сума була цілком пристойна, залишалося почекати два-три тижні, перетерпіти всі приниження…
Разом з тим товстусі годі було пояснити, що їй краще було б залишатися у себе в Монтрету… Перечекати грозу там!.. Вона не хотіла мене слухати… не вірила в наш крах!.. А я вже добре знав цю публіку… Вона їх дратувала своїми манерами, люлькою, вуаллю… пересуди не вщухали… Ба більше, вона постійно нападала на них… Це могло дуже зле скінчитися… Її могли запросто прибити… У винахідників трапляються такі спалахи гніву та напади, про які вона й не здогадувалася… Ті здатні на все! Звісно, вона б не спасувала й захищалася б, як левиця, але кому потрібні ці трагедії?.. Ми б нічого від цього не виграли!.. Це все одно не врятувало б будинку!.. Нарешті, після потоків сліз і глибоких зітхань, вона погодилася…
Того дня вона не прийшла… Куртіаль дрімав у підвалі… Ми пообідали разом у «Равлику» в Рауля і, їй-богу, досить непогано. Він ні в чому собі не відмовляв… Я не став повертатися до контори… Майже одразу пішов і влаштувався неподалік, як звикле, на лавці навпроти, за ротондою… Звідти я спостерігав за всіма відвідувачами… У разі необхідности я міг навіть втрутитися… Але цей день видався спокійним… Нічого особливого… Ті самі балакуни, що бризкають слиною, групами вешталися навколо… Це тривало вже з початку минулого тижня… Справді, нічого небувалого!.. Не варто було хвилюватися… звичайний гамір без скандалу… Ба більше, десь після четвертої встановився відносний спокій!.. Вони всілися рядком… І говорили майже пошепки… мабуть, дуже потомилися… Отак сиділи вервечкою уздовж вітрин… Відчувалася втома… Так не могло довго тривати… Я вже почав обмірковувати майбутнє… доведеться-таки нам звідси забиратися… Налагоджувати іншу справу!.. Освоювати нові «підвали»! і новий бізнес!.. У нас були грошенята… Але чи надовго їх вистачить? Подумаєш! Нічого особливого! Теж мені! Не так уже й складно витратити два білети по тисячі франків!.. Підняти часопис!.. І ще заплатити за будиночок!.. правду кажучи, неможливо було зробити обидві справи водночас!.. Загалом, я поринув у свої думки… ще й глибоко поринув… Нараз удалині в завулку Божоле я помітив здоровенного ґевала, який один зчиняв страшенний рейвах! Він звивався всім тілом і жваво жестикулював… Він підійшов, підстрибнув і захитався просто біля наших дверей… Схопився за ручку… Й почав трясти двері як грушу… Він горлав і кликав де Перейра!.. Цей хлоп був старшенно розлючений, просто у нестямі від люті!.. Перш ніж піти, він ще якийсь час лаяв нас… та відповіді не було… Тоді він витяг пензлик і зелену фарбу та пообписував усю нашу вітрину… Напевне, це була лайка!.. Нарешті він пішов… усе ще дуже збуджений… Нічого страшного!.. Бувало й гірше! Я побоювався набагато більшого…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 89. Приємного читання.