Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Вона заплатила за три пари бездоганних та міцних штанів, які взяла із запасом на десять років. Я ріс швидко. Жакет був зовсім темний, а на руці в мене була пов'язка, жалоба за Бабусею. Я мав справляти серйозне враження. У жодному разі не можна було помилитися у виборі комірців… Ширина комірця компенсує типову в молоді роки тонкість шиї. Єдиним дозволеним кокетством була краватка-метелик. А ще, звичайно, ланцюжок годинника, затемнений також через жалобу. Я все це мав. Був коректно одягнений. Готовий вступити у життя. Батько також мав годинник, але золотий, справжній хронометр… Він лічив на ньому секунди… Велика, прудка стрілка гіпнотизувала його. Він годинами міг незворушно дивитись на неї…

Мати повела мене до пана Берлопа в «Стрічки і тасьми», що на вулиці Мішодьєр одразу за Бульварами, аби мене там відрекомендувати.

Вона була настільки педантична, що про все попередила його ще до візиту… Що вони зі мною натерпляться, що від мене можна чекати чого завгодно, що я доволі лінивий, зовсім неслухняний і надзвичайно легковажний. Такою була її думка… Тимчасом як я старався з усіх сил. На довершення всього вона сказала, що я длубаюся в носі, і це справжня манія. Вона радила присоромлювати мене. Звісно, вдома весь час намагалися виправити мене, але досягли небагато… Пан Берлоп слухав ці деталі й неквапно чистив собі нігті… Він залишався серйозним і заклопотаним. Він був одягнутий у дивовижну камізельку, всю в золотих бджолах… А ще я пригадую його віялоподібну бороду і круглу вишиту ярмулку, яку він не зняв навіть при нас.

Нарешті він відповів… Він спробує виховати мене… І навіть жодного разу на мене не поглянув… Якщо я виявлю добру волю, розум і старанність… Ну, а там буде видно… Через кілька місяців роботи у відділі він, можливо, переведе мене на інше місце… До комівояжера… Носити коробки зі зразками товарів… Я познайомлюся з покупцями… але перш ніж мене взяти, треба подивитися, на що я здатний… Чи маю я комерційну жилку!.. Покликання до роботи підлеглим… Компетентність… Відданість…

Зрештою, після всього, що сказала моя мати, це виглядало доволі сумнівним…

Під час розмови пан Берлоп причісувався, чепурився, у нього скрізь були дзеркала… Те, що він нас прийняв, було честю для нас… Згодом мама часто повторювала, що з боку господаря то було дуже люб'язно прийняти нас особисто.

«Берлоп і син» не брали першого-ліпшого на виховання, навіть без зарплати!

Наступного дня рівно о сьомій я вже був на вулиці Мішодьєр перед жалюзі… Я допоміг хлопчикові підняти їх. Крутив ручку, аби показати свою старанність…

Звичайно, Берлоп не займався моїми першими кроками, це робив пан Лавлонґ… І зразу було ясно, що він остання сволота. Він стежив за нами весь день, з першої хвилини… У нього були повстяні підошви… і він ходив за нами назирці… згорбившись, з коридора в коридор… Його руки звисали вздовж тіла, здавалося, він був готовий плигнути, накинутися на нас… Він пильнував за цигарками… навіть за найменшими недопалками… а також за загнаними працівниками, які на мить присіли…

Не встиг я зняти пальта, як він повідомив мені:

— Я начальник кадрів!.. Як вас звати?

— Фердінан, пане начальнику…

— Значить так. Я вас попереджаю… В цьому домі без цирку! Від сьогодні починається випробовувальний термін, місяць… Якщо за цей час ви не станете таким, як мені потрібно, я особисто викину вас на вулицю! Ясно? Зрозуміло?

Після цього вливання він зник між стосами ящиків… Він постійно щось бурмотів… Міг з'явитися будь-якої миті, коли його не чекали… Він був горбуном. Ховався за спинами клієнтів… Продавці тремтіли через нього зранку до вечора. Він увесь час посміхався, але якось дивно… Справжня падлюка…

Хаос і безлад особливо добивають, коли йдеться про шовкові тканини. Шматки різної ширини, цілі метри, відрізи, зразки, початі рулони розкидаються, розмотуються, переплутуються до безкінечности… Надвечір на це просто неможливо дивитися. Утворюються дивовижні нагромадження, як кущі.

Цілісінький день дрібні швачки з атальє мод квокчуть біля прилавків. Вони порпаються, щось знаходять, нарікають на товар. Суцільне божевілля з їхніми вибриками. Стрічки аж зміяться під прилавками…

Після сьомої вечора починається справжня кара — змотування рулонів!.. В обрізках і нитках можна просто задихнутися… Оргія тисяч і тисяч кольорів… Муар, сатин, тюль… Там, де порпалися ті балакучі баби, просто безнадійний хаос. Годі знайти хоча б одну коробку. Всі номери переплутані. На тебе сипляться лайки, бо ти не знаєш, куди з усім цим жужмом… А найогидніші — огрядні комівояжери з прилизаним або кучерявим волоссям.

Учні зобов'язані зібрати весь товар. Їм треба поскручувати рулони, закріпити стрічки на підставках, змотати тасьми. Усі початі сувої, плетені шнури, бергамський оксамит… Тафта виграє, переливається… Уся ця каша, ця хистка лавина «непроданого» дістається таким, як ти. Та заледве все більш-менш упорядковано, з'являються нові гади, й усе треба знову розмотувати. Й уся наша робота коту під хвіст…

Їхні фізії, їхнє патякання, огидне кокетування, «ридикюлі» в руках, постійні пошуки іншого відтінку, саме того, якого нема…

Окрім того у мене ще було дуже виснажливе доручення… Я повинен був постійно бігати вгору-вниз між магазином і складом. Разів з п'ятдесят за день. Склад був на восьмому поверсі. Я мав тягати всі коробки. Усі залежані товари та всі відходи були для мене. Весь маркізет, величезні сувої, все, що було в моді цього сезону, я перетягав через вісім поверхів. Справжня каторга. Від такої роботи й копита можна відкинути. Від напруження моя краватка-метелик морщилася й розтягувалась аж до вух. Незважаючи на крохмалення у подвійному розчині.