Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Портовий чиновник в рединґоті піднімається першим… Нагорі теліпається шків зі шматком бруса… Знову звучить лайка… Знову всі галасують… Біля фалів юрмляться вантажники… Відкраюються кришки люків… Спершу оцей айсберг!.. А потім ще й ліс!.. Тож не баритися!.. Під'їжджає підвода… Більше нам тут нічого робити, ми сповнені враженнями.

Повертаємо до сигнальної щогли, на черзі судно, завантажене вугіллям. Воно пропливає попри скелю Ґіньоль з напівопущеними вітрилами.

Шлюпка лоцмана крутиться навколо нього й скаче з хвилі на хвилю. Він напружується… Його весь час відкидає назад… врешті він чіпляється за драбинку… дряпається угору… залазить на облавок. Від Кардиффа судно пробивалося крізь шторм… Об його облавки розбиваються хвилі, здіймаючи гори бризок і піни… Воно чинить опір… Його відносить до молу… Врешті хвилі ледь стишуються, й судно ковзає в гирло… Проходячи, судно тремтить від напруги всім корпусом, хвилі все ще його переслідують. Воно бурчить, хрипить на всіх парах… Його снасті попискують під поривами вітру. Дим стелеться на гребенях хвиль, хвилі відпливу б'ються об дамби.

Зараз уже можна розгледіти острови Каске[22], судно увійшло у вузьку протоку… Під час відпливу оголилися невеликі скелі… З'явилися дві однощоглові яхти… Ось-ось станеться трагедія, не можна втрачати жодної хвилини… Усі схвильовані, збилися в одному місці біля дзвона, що подає сигнал тривоги… Усі втупилися у біноклі… Один із сусідів позичає нам свій. Пориви вітру стають такими сильними, що неможливо навіть розтулити рота. Аж перехоплює подих… Вітер ще дужче шмагає море… Цілі снопи бризок злітають вгору до маяка… аж до неба…

Батько насуває кашкета… Ми повертаємося вже затемна… Три рибальські човни з поломаними щоглами заходять у гавань… У глибині фарватера лунають їхні гудки… Вони перегукуються… Зіштовхуються веслами…

Мати непокоїться, чекає на нас у кав'ярні «Мишеня», де збираються торговці рибою… Вона майже нічого не продала… Та нас цікавлять лише далекі морські мандри.

Мій батько добре плавав, купання — то була його слабинка. Пляж у Дьєппі був не надто привабливий. Але відпустка — то відпустка! До того ж я став тут ще бруднішим, ніж у Пасажі.

У кав'ярні «Біля синиць» ми мали одне цебро на трьох. Ніг я ніколи не мив. Від мене вже тхнуло майже так само, як від раковини.

Для купання в морі потрібна була неабияка мужність. Пінний гребінь хвилі з тисячами камінчиків ставав дибки, розбивався об берег і тяг за собою.

Закляклий, промерзлий, я ледве утримувавсь на ногах… Цілий град камінюччя зі жмутами морської піни сипався на мене й гатив по кістках. Під обстрілом гальки голова здригається, втягується в плечі… Кожна секунда здається останньою… Мій батько у смугастому купальнику вигулькнув поміж двох громохких стін і надривається від крику. Виринає нараз переді мною… спльовує, лається… Новий вал перекидає його догори, тягне назад, ноги миготять у повітрі… Він дриґає ними, як жаба… Не підводиться, напевне, йому вже хана… Тут мені в груди летить новий залп ріні… Я прорешечений… тону… який жах!.. Мене збиває хвиля й тягне під ноги матері… Вона намагається вхопити мене й утримати… Та нова хвиля вириває мене й несе геть. Мати дико волає… Збігається весь пляж… Та всі зусилля марні… Збираються схвильовані пляжники… Мене то тягне на глибину, то виносить, я хриплю й захлинаюсь… Ніби спалахи, миготять люди, обговорюючи мою халепу… Різнобарвні: зелені… блакитні… парасольки… жовті… цитринові… Мене розриває на шматки… Я вже нічого не бачу… Мене душить рятівне коло… Мене викидає на скелі, як кашалота… Мені до рота заливають ліки, розтирають арнікою… Тіло аж пашить під пов'язками… Кляті розтирання… Мене зв'язали трьома халатами…

Навколо всі щось пояснюють… Що море надто неспокійне для мене! Чудово! Годі! З мене доста!.. Це була жертва… Заради ґрунтовного миття…

Минуло вже цілих десять днів. Наступного тижня все закінчиться. Батько повернеться в контору. Як подумаєш про це, одразу зводить судомою живіт. Не можна втрачати ні хвилини.

Торгівля йде так мляво, що ми нараз впадаємо у справжнісіньку паніку й наважуємося вирушити в подорож… Поїдемо до Англії… Скоре повернення позбавляє нас глузду й штовхає на крайнощі…

Підводимось удосвіта, заледве встигаємо випити кави… Рештки бабусиних заощаджень… все одно!.. половини вже немає!..

На корабель ми прийшли задовго до відплиття… Зручні місця, майже біля форштевня… Чудово видно весь небокрай… Я мав першим помітити чужий берег… погода була непогана, та щойно ми відійшли від берега і втратили з виду маяк, почалася хитавиця… Стає дедалі сильнішою, це вже справжня морська подорож… Мати залізла в приміщення з рятувальними жилетами… Вона перша починає блювати на палубу й через поруччя аж до третього класу… На мить їй стає ліпше…

«Оґюсте, пильнуй за дитиною!» — ще встигла вона простогнати… Цього було досить, аби все почалося знову…

Тут вже й інші почали звиватися в неприродних позах… над облавками й релінґами… за такої хитавиці можна блювати не соромлячись, не зважаючи ні на кого… Єдина вбиральня… Зразу четверо, очманівши від блювання й учепившись одне в одного, вже забилися туди… Море все шаленіє… Після кожного поштовху, зльоту на хвилю, йде цілий залп блювотиння… При спуску — ще не менше дванадцяти залпів, тільки потужніших, насиченіших… Ураганний вітер зриває з матері промоклу вуаль… і затикає нею рот пані на іншому кінці палуби… яка корчиться в блювотних судомах… Годі встояти! Все вивергається назовні!. конфітюри… салат… телятина з грибами… кава з молоком… ціле рагу!..

Стоячи навколішки на палубі, мати силкується усміхнутись, у неї тече слина…

— Ось бачиш, — каже вона, — при носовій хитавиці… просто жах… Бачиш, Фердінане, у тебе в шлунку ще залишився тунець!.. Спробуємо ще раз гуртом. Буа!.. Буа!.. Вона помилилася, це млинці!.. Гадаю, що з таким самим успіхом я зміг би видати і смажену картоплю… без особливих зусиль… Просто вивергнувши всі свої нутрощі на саму палубу… Тужусь… аж надриваюся… Ще одна спроба… Велетенська спінена хвиля накриває поруччя, гуркоче, заливає, збиває з ніг, відкочується, стягуючи все з нижньої палуби… Піна буруниться, клекоче, змішується з блювотинням… Знову позиви… При кожному зануренні наче розлучаєшся з душею… при підйомі вона повертається в потоці слизу й смороду… солона, стікає по носі, таке годі витримати!.. Пасажир благає пощади… Кричить до неба, що вже геть порожній!.. Тужиться знову, з нього таки виходить ще одна ягода малини. З відразою він дивиться на неї зизом… Тепер у нього справді більше нічого немає!.. Він готовий виблювати свої обидва ока… Він дуже старається… вчепився за щоглу… намагається видушити їх із очниць… Тим часом мати вже конає біля поруччя… Знову блює рештками… З неї вийшла морквина… тлустий шмат м'яса… ще й цілий риб'ячий хвіст…

Згори, поряд з капітаном, пасажири першого і другого класу перехиляються через поручні й блюють над нашою палубою, патьоки стікають аж до нас… З кожною новою хвилею на нас ллється справжнісінький водоспад, летять цілі страви… нас заливає недоїдками… шматками гнилизни… Все це розноситься поривами вітру… звисає з вант… Навколо реве море, шипить піна… Батько затягує під підборіддям ремінець кашкета й пильнує, аби ми не втратили свідомости… походжає туди-сюди, йому щастить, у нього морська душа!.. Радить нам ще більше зігнутися… поповзати… До нас котиться якась пасажирка… Погойдуючись, прямує просто до мами. Влаштовується поблювати… Нараз підбігає песик, йому настільки зле, що він гадить прямісінько їй на спідницю… Перевертається й показує нам черевце… З туалету долинають жахливі крики… Ті четверо, що там зачинилися, вже не можуть ні блювати, ні відлити… навіть висратись… Тужаться над очком… Репетують, ніби їх ріжуть… А ураган усе дужчає, напруга наростає, судно знову занурюється… провалюється у безодню… в зелену імлу… Потім виринає… У нас усередині знову перевертаються всі нутрощі…