— А! Ну! Ти колючий, Фердінане!.. — вона помітила мою щетину й пожартувала!.. Вона трималася мужньо. А в її становищі це заслуговувало на повагу… Вона навіть не знала, куди поїде… Проте я також. Так доводилося розплачуватися за всі наші біди!.. Це був кінець!.. А втім, це можна було передбачити… Нічого не скажеш…
Коли кюре опинився на вокзалі, то ніби аж трохи злякався… Забився в кут… і пас мене очима… Він дивився лише на мене… витріщивши свої баньки… Перехожі дивувалися, хто це такі?.. Він зі своїм ріжком… і в дивовижних штанях… І я в костюмі на мотузочках… Вони не наважувалися підійти ближче… Раптом продавчиня тютюнового кіоску впізнала нас… «Так це ж божевільні з Блема!» — сказала вона… Почалася загальна паніка… На щастя… підійшов поїзд на Бове… Це всіх відволікло… Товстуха кинулася разом з усіма… Вона перелізла через паралельну колію… І застигла в дверях з песиком Дюдюля… Вона помахала мені рукою!.. Я теж помахав їй!.. Коли поїзд рушив… Їй стало нестерпно сумно. О! Яка гидота!.. Вона вся скривилася, стоячи в дверях… А потім… «Хрр!..» — вирвалося в неї з горла… як у якоїсь тварини…
— Ердінане! Ердінане! — крикнула вона ще раз… на весь вокзал… над натовпом… та поїзд зник у тунелі… Більше ми ніколи не бачились… Ніколи… Потім я почув, що вона померла в Салоніках. Я дізнався це у шпиталі Валь-де-Ґрас 1916 року. Вона вирушила туди санітаркою на облавку судна й померла від якоїсь зарази, я думаю, що це був висипний тиф…
Отже, ми залишилися удвох з каноніком на пероні, з якого вирушали поїзди на Париж. Він не міг утямити, чому ми тут… Але, на щастя, він більше не грав на своєму ріжку!.. Він боявся, що я кину його по дорозі… Щойно підійшов поїзд, як він заскочив у нього слідом за мною… Він переслідував мене до самого Парижа… Я ненадовго відірвався від нього на виході з вокзалу… Заскочив у інші двері… Але він одразу ж наздогнав мене, собака!.. Остаточно я спекався його на вулиці Лафаєтт… навпроти аптеки… Скористався сильним вуличним рухом… і застрибнув на ходу в трамвай… Я вийшов з нього не одразу… На бульварі Мажента… Мені хотілося трохи побродити на самоті… Подумати про своє майбутнє…
Я був дуже дивно вбраний… особливо для міста… Люди з цікавістю витріщалися на мене… Якраз о тій порі всі виходили з крамниць і контор… Було близько сьомої… Мій укорочений реґлан шокував їх… Я сів під дверима… Найнезвичайнішим було моє пальто… а також просторі штани, які робили мене якимось виродком! Я не мав можливости перевдягнутися. Сорочки я не мав! А штани трималися на мотузках!.. Шапки у мене теж не було… Лише маленький шкіряний картузик Дюдюля… Я ходив у ньому в селі, але тут це було неможливо… Я викинув його просто там, за дверима… Навколо було занадто багато перехожих… і я не ризикнув постати на тротуарі в такому фантастичному вбранні… Потрібно було почекати, поки народ трохи розсіється… Я дивився на людей, що йшли вулицею… Найбільше мене вразили автобуси, що недавно з'явилися… без імперіалів… і нові машини-таксі… Їх було більше, ніж фіакрів, і вони створювали жахливий шум… Я вже відвик від сильного вуличного руху… і він мене просто оглушав… Мене навіть почало піднуджувати… Я купив собі круасан і шоколадку… Час було йти… Я запхав їх у кишеню… Завжди, коли повертаєшся з села, міське повітря здається важким… Не вистачає свіжого вітру… Я думав, чи варто мені зразу повертатися в Пасаж?.. А якщо за мною прийдуть поліцаї?.. Той… шепелявий…
Я піднявся бульваром Мажента й знову опинився на вулиці Лафаєтт, тепер мені залишалося тільки спуститися, це не так уже й далеко, вулиця Рішельє, потім Біржа… Треба було йти вздовж ліхтарів… О! Дорогу я, звісно, знав!.. Варто було повернути праворуч, і я опинився б біля Шатле поряд з продавцем птахів… Набережна квітів, Одеон… Це по дорозі до дядька… Знайти нічліг було не так уже й важко… Це нікуди не дінеться… Але як знайти місце?.. Ось що важко!.. Де взяти якусь одежину?.. Я вже почав ламати над цим голову!.. І потім, куди мені звернутися?.. Я вийшов зі свого сховку… Але замість того, щоб піти по бульвару, звернув на маленьку вуличку… І зупинився біля вітрини. Я помітив круте яйце… дуже апетитне… і сказав собі: «Я його куплю!» Я перерахував свої су… У мене ще залишалося сім п’ятифранкових монет, це притому, що я оплатив дорогу ще й для кюре… Я почистив яйце на прилавку і почав його їсти… Але майже одразу ж виплюнув… Я нічого не міг проковтнути!.. Чорт забирай!.. Усе застрягало в горлі… Напевно, я захворів… Морська хвороба… Я знову вийшов на вулицю… перед очима все хиталося… Тротуар… газові ліхтарі… крамниці… І я сам, звичайно, йшов, теж хитаючись… Я помітив поліцая… поквапно… звернув убік… і зник у якомусь під'їзді… Мені зовсім не хотілося йти далі… Я сів на підстилку… І відчув себе трохи краще!.. Я сказав собі: «Що з тобою, ідіоте?.. Ти зовсім зледащів? Чи в тебе немає сил іти далі?» Я досі відчував нудоту… Вулиця лякала мене… коли я дивився на неї… з боків… праворуч… ліворуч… Усі фасади були закриті, скрізь було темно!.. Чорт забирай!.. Це було жахливо… ще гірше, ніж у Блемі!.. Нічого не вдієш… У мене взялося кольками все тіло… особливо живіт… штрикало в голові! Я вже все виблював… О! Я не міг більше зрушити з місця… Я так і застряг біля вітрини… Зі мною все було ясно!.. Це не жарти… Я буквально приріс до стінки… Згадував, як переривалася бідна мамуся, щоб ми не здохли!.. Загалом, у це важко було повірити… Але чорт забирай!.. Тепер я залишився зовсім один!.. Вона зникла, Оноріна!.. Чорт забирай!.. Все-таки вона була доброю бабою!.. І дуже хороброю… Вона нас надійно захищала… Ми всі були звичайними блазнями!.. Я був впевнений, що більше її ніколи не побачу… Ніколи!.. Раптом мене узяв сум!.. Мені стало зле!.. Знову відчув нудоту… Знайшов підхоже місце… Мене вирвало в канаву… Перехожі дивилися на мене… Мені потрібно було забиратися… Мав іти далі.
Я зупинився наприкінці вулиці Сен-Дені… І не міг вже йти… Я знайшов закуток, де мене було зовсім не видно… Коли я сідав, мені ставало краще… під час ходи мене нудило… Коли в мене починало паморочитися у голові, я дивився вгору… Коли я підіймав голову, мені ставало трохи краще… небо було дуже ясним… Думаю, я ще ніколи його так виразно не бачив… Цього вечора мене раптом вразило те… що я впізнавав усі зірки… Загалом, майже всі… Я знав їхні назви!.. Цей базікало довго набридав мені зі своїми траєкторіями орбіт!.. Дивно, але сам того не бажаючи, я їх запам'ятав… Каніопа, Андромеда… вони всі були там, на вулиці Сен-Дені… Над протилежним дахом… Трохи праворуч був Візник, він блимав майже поруч з Терезами… Я впізнав їх усіх… Можна було помилитися зі Змієносцем… це вже було складніше… Якби не астероїд, його можна було б прийняти за Меркурій!.. Це чудове заняття… А ось Водолій і Волосся Вероніки плутають майже завжди… Пегаса теж можна не впізнати! Але цього вечора помилки не було!.. Це точно був Пегас! І сліпий розгледів би його… Навіть Велику туманність Оріона було видно абсолютно чітко… між трикутником та Аріадною… Все правильно… Єдиний, винятковий шанс!.. У Блемі ми бачили Оріон лише раз за весь рік!.. А шукали його щовечора!.. Цей маніяк збільшувального скла був би щасливий спостерігати все так чітко… Він завжди був невдоволений… Він видав посібник «Орієнтир астероїдів», де був навіть цілий розділ про Туманність Антіопи… Я ніяк не очікував побачити її в Парижі… де небо завжди вкрите якимось брудним серпанком… Я пам'ятаю, як тішився Куртіаль в таких випадках!.. Як він бурмотів, сидячи поруч зі мною на лавці…
— Ти бачиш, малий, ту зірочку, що тремтить?.. Це не планета… І не орієнтир!.. Це лише волоцюга-астероїд!.. Чуєш мене?.. Будь уважний!.. Волоцюга!.. Можливо, через два мільйони років з нього щось вийде! І тоді по ньому можна буде орієнтуватися!.. А тому не варто марнувати на нього плівку!.. У тебе все одно нічого не вийде… О! Це кепська річ, мій хлопчику… Це навіть не комета… Не помилися, воїне!.. Зірки як повії! З ними треба бути дуже обережним! О! Це тобі не маленькі потворні карлики! Затям! Кадр не повинен тривати й десятої частки секунди! вони просто жахливі! О! брехун! Будь обережний! Ці таблички не потрібні на «блошиних ринках»!.. Ні, любий мій!..
Я ніби знову чув усі його балачки!..
«Якщо ти на щось дивишся… Ти повинен запам'ятати це назавжди!.. Не напружуй надмірно свій розум!.. це тільки все псує… Намагайся виховати в собі інстинкт… Тоді можеш бути спокійний!.. Він тебе ніколи не обдурить!..» Я більше не напружував свого розуму… Ноги у мене стали зовсім як ватяні… І все-таки я йшов… Нарешті, я знайшов ще одну лавку… і сперся на її спинку… Було справді дуже жарко… Мені здавалося, що старий тут… з того боку лавки, він просто повернувся до мене спиною… У мене почалися галюцинації… Я сам бурмотів за нього… Те, що він зазвичай говорив… Мені необхідно було знову його почути… Я хотів, щоб він знову до мене повернувся… Він сидів переді мною на лавці!.. «Для людини головне — винахідливість… Не думай весь час лише про вади…» Він знову виголошував свої сентенції… Я згадав їх усі! Я говорив уголос!.. Перехожі зупинялися й слухали… Вони, напевно, думали, що я п'яний… Тоді я заткнувся… Але спогади цілком оволоділи мною… Ними була забита вся моя голова… Я не міг повірити, що старий розпусник помер… І водночас його тіло з кашею замість голови стояло у мене перед очима… Все це місиво гойдалося… І заповнювало всю дорогу!.. Чорт забирай! На узбіччі привиділася ферма! Я згадав сина цієї курви, Артона… А лопата?.. А матуся Жанна? А їхній візок? Який ми штовхали разом з матусею!.. О! Скотиняка! Він був просто жахливий!.. Він весь час спливав у моїй пам'яті!.. Я знову все згадав… «Заколот»… Нещодавно!.. Комісара з «Бонз-Анфан»… безглузді випромінювання… мерзенні теки… О! Загалом, його постійна брехня була нестерпною… Тепер цей йолоп знову з'явився!.. Він був тут, просто переді мною, поруч з лавкою… я відчував його запах… Він бив мені в ніс… Ось вона, присутність смерти… Це коли починаєш говорити за тих, кого немає. Я раптово випростався… У мене більше не було сил… Я ладен був закричати… Нехай мене запроторять у буцегарню… Я підняв очі догори, щоб не бачити фасадів… Їхній вигляд навіював на мене тугу… Мені скрізь ввижалася його голова… на стінах, у вікнах… у темряві… Оріон на небі зник… Я більше не мав орієнтира в хмарах… Але я знову знайшов Андромеду… я був упертий… Шукав Каніопу… яка блимала поруч з Ведмедицею… У мене добряче паморочилося в голові… Але все одно я прямував далі. Вийшов до Великих Бульварів… І повернувся в Порт Сен-Мартен… Я ледве тримався на ногах!.. І рухався зиґзаґами!.. Я це розумів… І страшенно боявся поліції!.. Вони могли прийняти мене за п'яного!.. Перед годинником я зупинив фіакр… Візник допоміг мені сісти.
— До дядька Едуара!.. — сказав я.
— Де він живе, цей дядько Едуар?..
— Вулиця Конвенту, 14!..
Якби я і далі тинявся вулицями, мене б точно пов'язали… Це було занадто ризиковано… А якби поліціянти стали мене допитувати… У мене вже наперед від цього голова йшла обертом… Ніколи б я з ними не розв'язався… Їзда у фіакрі заспокоїла мене… Я трохи отямився… Дядько Едуар був удома… Він не особливо здивувався… й був радий знову мене бачити. Я сів за стіл… і зняв свій рединґот… З боків у мене теліпалося якесь оксамитове лахміття…
— Ти дивно вбраний! — зауважив він і поцікавився, чи я їв?
— Ні! Я не голодний… — відповів я.
— Що, нема апетиту?
Він почав говорити… Розповідати мені про себе… Останнім часом він був дуже зайнятий. Він щойно повернувся з Бельгії, де зумів провернути дуже важливу справу! Нарешті він усучив свою маленьку розбірну помпу консорціуму фабрик… Правда, не на дуже вигідних умовах… У нього теж були «численні» та «виснажливі» суди й тяганина з приводу авторських свідоцтв… Це було смішно!.. Мігрень та адвокати були не в його дусі. На виручені гроші він хотів купити собі щось путнє й незалежне… наприклад, механічне підприємство… з лагодження машин… Це завжди було вигідним заняттям… Крім того, можна брати у клієнтів ліхтарі та ріжки… Це він теж врахував… Він збирався переробляти їх на сучасний манер… На аксесуари з нікелю і міді завжди був великий попит… Потрібно лише не відставати від моди, і все поступово налагодиться… а потім можна продавати втридорога!.. Оце торгівля! Він усе передбачив і був упевнений в собі… Його трохи бентежило приміщення… Йому необхідно було ще подумати… Не зовсім зрозумілі були й умови… Були дивні застереження… «без дверей»… Вони були в дуже поганому стані!.. І вимагали ґрунтовного ремонту!.. перемовини ще тривали… Одного разу його вже обдурили… Намічалося щось на зразок асоціації для володіння заводом великого каретного приладдя… за сто метрів від Порт Ванв. Нічого не було зроблено… Але контракт уже укладено… Його «кинули» в останній момент… Він побоювався таких партнерів… І мав слушність! Він усе зважував… Бути порядним нині — надто велика розкіш!.. Так! Довкола одні шахраї!.. Треба діяти вкрай обережно! Звичайно, порівняно з гангстерами, які його оточували, він був простаком!.. Нарешті, він розповів мені всі деталі й подробиці своєї справи, і все, що сталося з часу нашого від'їзду в Блем аж донині… Тепер настала моя черга розповідати… І я неквапно повів оповідь… Він слухав мене доволі довго…
«А! Ну гаразд! О! Досить, друже! це вже занадто! — він зовсім очманів від цього… — А, ну це просто неймовірно! А, тоді мене вже не дивує, чому ти худий як сірник! О! Ви розгорнулися!.. Чорт забирай! Це хороший урок! Ти бачиш, друже мій! У селі завжди так… Якщо ти живеш у Парижі, тут і слід залишатися!.. Мені часто пропонували гаражі в провінції… Коли тобі розповідають, це здається принадним…. Велосипедисти, всілякі «замовлення»… Ти сам собі господар! Повна свобода!.. Гуляй!.. І все це правильно! Цілком! Повір мені! Вся справа в самому селі! Його треба знати! Потрібно народитися в їхньому свинарнику… А ти приїжджаєш туди зовсім непідготовленим… і потрапляєш у ці нетрі!.. Уяви, що там діється!.. Варто тобі лише там з'явитися, як на тебе всі накидаються!.. Ти немовля порівняно з ними!.. Й тебе там зжеруть!.. Ти приречений!.. Зиск?.. Чорт забирай!.. Ти не отримаєш ні гроша… Ти недосвідчений у будь-якому розумінні… Що ти можеш їм протиставити?.. Ти не вистоїш і секунди… Треба жити там із самого народження… Це найкраще!.. Інакше ти будеш спотикатися на кожному кроці!.. Що ти можеш там запропонувати?.. Велосипеда ти не винайдеш!.. У тебе немає навіть одного шансу зі ста десяти тисяч… І куди взагалі ви потім збиралися їхати?.. Зі своєю сільськогосподарською культурою?.. Треба ж до такого додуматися!.. Ви, звичайно, хотіли якось викрутитися… І самі себе занапастили! Це очевидно!.. Але послухай, друже мій, поглянь на себе, який ти худий! Це просто неймовірно!.. Ти любиш суп з тапіоки?.. — він узявся хазяйнувати на кухні… Напевне, було годин десять… — Тобі потрібно терміново поправитися!.. Тут ти відпочинеш! Це я тобі ґарантую!.. Тобі доведеться відкласти свої плани!.. О! Жодних заперечень!.. — він швидко оглянув моє вбрання… це його трохи розвеселило… мій комбінезон… і штани, підперезані мотузочками.
— Тобі не можна залишатися в цьому лахмітті!.. Я пошукаю тобі штанці… Зажди… Я тобі щось підшукаю…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 122. Приємного читання.
TextBook