Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Коли ніхто вже не міг його бачити на вулиці, зняв кашкета, розстебнув гачки мундира і розгорнув на траві велику непромокальну хусточку, яка могла правити й за плащ або намет, а при потребі служити підручним плавзасобом. Сівши на неї, почав кликати:

— Киць, киць!.. Киць, киць!..

За хвилину, стараючись не зім’яти розпушеного по-ангорському хутра, підбігла молода красива кішечка.

— Доброго дня, панно Пуссі,— сказав Новак і схилив голову.

Гречно присівши, кицька вмостилась на край багатопрофільної хустки.

— Я знаю, що ви спали цієї ночі добре, нічого не чули й нічого не бачили. Та й що, зрештою, можна почути й побачити, коли нікого тут не було?

Пуссі згідливо примружила очі.

— Одначе я не міг би звернутися до соцстраху з офіційною заявою про відшкодування вкраденого неопізнаними злочинцями розріджувача, а також женьшеневого крему… — Інспектор дістав з кишені ковпачок від баночки, знайдений у траві над річкою, і поклав посеред сонячної плями.

Кицька навіть не ворухнулася.

Новак зітхнув, що мало означати: «Ех, яка тяжка служба!» — написав протокол, поставив галочку в тому місці, де мала підписатися потерпіла особа, і поклав папірець біля котячої лапи.

Надовго запала тиша, порушувана лише працьовитим гудінням бджіл.

— Що може бути ціннішим за правду, — по-філософському мовив інспектор і підсунув документ до себе, проте не далі, ніж на пів котячого кроку. — Чи не хотіли б ви, панно Пуссі, зробити мені честь прийняти цей невеличкий флакончик черепахового крему з експортної партії «Буллени»?

Вражена кицька здригнулась, і це не поминуло уваги Методія. Зрозумівши, що інспектор і так вийшов на слід, вона піддалася спокусі й висунула в бік баночки кольору слонової кості пазурці, пофарбовані яскраво-червоним лаком.

— Ау-у-у! — подякувала і, відходячи, наступила на протокол (можливо, мимохіть) там, де мав бути підпис.

Інспектор почекав, поки висохне вологий слід, згорнув папір учетверо і засунув його до тієї ж потайної кишеньки, де спочивали чотири котячі волосинки, зняті з шерехатої кори.

Розділ VI

Оповідь військова

У суботу вранці лісник Кацпер Видерко підняв засувку шлюза, й вода почала спадати. Через годину показалося сідло греблі, а близько полудня воно вже підсохло настільки, що по ньому, трохи буксуючи, міг проїхати невеличкий, зате дуже червоний і тріскотливий автомобільчик короля бомбардирів четвертої ліги Яна Радохи, центрофорварда футбольної команди «Органічний хімік».

На задньому сидінні їхала така чарівна й елегантна особа, що, хоч як вона старалась замаскуватися з допомогою довгих рукавичок кольору молодого шпинату, які закривали руки аж по лікті, і капелюшка з широкими крисами, кожен, хто її побачив би, вже не відірвав би очей. Коли машина зупинилась і дверцята відчинилися, виявилось, що це королева «Фенол до мінор Юніор Банду» (не плутати з уже відомим «Фенол Бемоль Олд Бой Бандом»).

— Леле! — вигукнула дружина лісника. — Невже це ви, пані Марисю!..