Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Капітан підняв лапу, мовляв, вибачаюсь і шкодую, що нетактовно повівся.

— Я розумію, він спитав просто так, а проте болить. Мені здавалося, що я вже про все забув. Та ось вернувся — і наринули спогади. Тут була пуща, стояв старий і густий ліс, посеред якого ріс наш дуб. Наскільки він був великий, видно з окоренка, що править нам зараз за дах. І виріс він утричі вищий, ніж та триколінчаста труба, на якій я сидів, коли зв’язували Коотів вузол.

— Завдавши п’ять віків на свій горбатий карк, дуб височить, оброслий бородою моху… — продекламував Хелонідес.

— А ти звідки знаєш?

— Від Міцкевича, з «Пана Тадеуша».

— Йому було не менше п’яти віків, — ствердив Повзик. — Наша родина жила на ньому завжди. Один із моїх прадідів літав звідси аж під Відень і викрешував дзьобом іскри на ладівниці солдатів-піхотинців, коли в когось, бува, псувався замок у рушниці. Король Ян хотів його навіть лишити в оркестрі, щоб висвистував, але він не захотів служити у війську, повернувся в наше дупло на дубі.

— Добре, коли є власне дупло, — промуркав Коот, але так тихенько й невиразно, що ледве розчув сам себе.

— Коли я вилупився з яйця й почав не тільки голодного дзьоба розкривати, а й дещо вже розуміти, мати розповіла мені страшну казку про те, як один учений, проте дурний чоловік вирішив вирубати велику галявину в самій середині лісу й тут, де стоїть наш дуб, збудувати завод. Казка мала щасливий кінець, бо мудрі люди не дозволили йому цього зробити.

Бікі витяг голову з води, щоб глибоко й з полегкістю зітхнути.

— Завчасу не радій, — мовив Повзик, виставляючи голову з темного кутка на світло. — Далі все було набагато сумніше й трагічніше. Я ріс швидко, та ще швидше виростали ті три труби. Чи міг я подумати, що то націлені на нас гармати. Коли вони почали диміти й отруювати дерева, батько вирішив написати скаргу, дійти до найвищих властей, та як полетів, так досі й не вернувся.

— Це наче в горах — чим вище піднімаєшся, тим повільніше йдеш, — сказав Бікі, щоб утішити товариша. — Довго не вертається, значить, не сьогодні-завтра викладе справу заступникові помічника віце-міністра, а може, й самому віце-міністрові.

— Що з того! — Ерик аж лапою притупнув від злості.— Дим отруїв слабші дерева, тому й постановили їх вирубати. Говорили навіть — це для того, щоб дужчі дерева краще розрослись. А як почали рубати, то вже не розбирали, де яке, — стинали все підряд.

— Ну, а твій дуб, Ерику, з ним що?.. — спитав Бікі.

— Під наш дуб харцери привели сивого добродія з якоїсь поважної установи, і він причепив до стовбура табличку, що це пам’ятка природи. Хотіли як краще, але цей шмат бляхи зеленого кольору став безпосередньою причиною трагедії.

— Шмат бляхи? — здивувався Хеланідес. — Яким чином?

— Бо заспокоїлись, — висловив здогад Коот.

— Бо ми заспокоїлись! — луною озвався Повзик. — Відтоді, як полетів батько, я став нервовий, не смакували мені навіть найкращі комахи, раз у раз виглядав з дупла, крутив головою, сподіваючись побачити батька, а коли внизу почали, наче голодні вовки, завивати шакали, вирішив тікати. Залізні зуби з лютим скреготом гризли стовбури чимраз ближче. Дерева стогнали і з шумом гупали на землю. Я плакав від страху, і тоді мати полетіла зі мною вниз, показала табличку з намальованим на ній силуетом птаха й сказала: «Спи спокійно. Нас не спиляють».

Ерик, який звичайно не дуже стежив за своєю мовою, цього разу не шкодував барв. Так кожен, зрештою, найцікавіше й найколоритніше розповідає про ті речі, які його найбільше хвилюють і бентежать.

Образ лісу у вигляді стада сагайдаків, яких загризає зграя голодних вовків, був такий живий, що Коот неспокійно ворухнув вухом і здригнувся, ніби сам почув звук механічної пилки.

Крилатий підлетів до виходу з ями і, опинившись на видноті, закінчив свою розповідь: