Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Бікі хотів продовжити свою розповідь і чекав, коли командир докінчить фразу, але з цієї несподіваної паузи скористався Ерик.

— Сиджу я на тій обмітці, небезпечно відкритий з усіх боків. Чекаю. Раптом крик: командир кличе на допомогу. Мав бути гудок, а тут крик. Я — в туман, і як дам чергу по тих заклепках! Вони тільки дзень! бам! бом! — одна за одною. Правду я кажу, капітане?

— Мр-ругу, — підтвердив Йонатан, не підводячи голови від радіотелефону.

— Тільки-но насоси затихли, — провадив Бікі,— я відірвався й поплив кролем до виходу. Траса — наче після завороту кишок… А темрява — хоч в око стрель! Пливу… на поворотах труся боками об борти труб, а виходу нема й нема. Насоси знову запрацювали, почали всмоктувати воду, а я проти течії, проти течії… Чуєте мене, капітане?

— Мр-ругу, — неуважливо муркнув Йонатан і раптом почав прибирати до торби рештки їжі, ховати порожній посуд та бляшанки з-під консервів. — Рушаємо, — коротко кинув він.

— Зараз? — запитав розчарований Бікі.— Тут така чиста вода.

— Негайно, — підтвердив Коот різким, владним голосом і мовив до Крилатого: — Ви, рядовий Повзику, говорили про місце, де, по-вашому, нас важко буде знайти?

— Так точно.

— А як туди дістатись?

— Долинкою правого струмочка під гірку, потім через корчовище знову в ліс і до Цюркави — це струмок так називається. Звідти…

— Звідти Цюркавою до озера Малий Хлюп, — перебив його Йонатан.

— Звідки ти знаєш?

— А озером до «Перепалки», — докінчив Коот. — Тебе ще на світі не було, як я вже це місце знав.

— Точно. До лісової сторожки «Перепалка». Гарантую, що там нас ніхто не знайде.

— То ще видно буде, — муркнув капітан, ступаючи на палубу, тобто на спину Хелонідеса. — Марш.

Дорога до сторожки виявилася важкою. Струмочок так повужчав і змілів, що Овальний раз у раз шургав боками об береги і зачіпав дно животом. Крім того, дедалі частіше траплялися пороги, щоправда невеликі, та для тих, хто звик до морів і океанів, долати їх було непросто.

Повітря теж з хвилини на хвилину ставало задушливіше. Коот і Повзик добре напрацювались і нагріли чуби, перетягуючи Хелонідеса через пороги і скелясті гребені.

Якби ці зусилля супроводилися дотепами й пісеньками, було б легше, проте обидва рядові трохи образилися на командира, а в капітана невідь-чому пропала охота до співів, бо він уперто мовчав.

Близько полудня струмочок лишився позаду. Курним схилом, встеленим сухою глицею, через ріденький сосняк, в якому не було молодого поросту, вийшли на край лісу.

Ліворуч із трьох великих труб, які виднілися на темному обрії, піднімався білий дим, а перед ними лежало широке корчовище.