Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Щоб перетнути місто, часу знадобилося небагато — відстані тут були невеликі, хоч населений пункт цей вважався важливим. Інспектор завернув до Бубжі, повільно простуючи повз аличеві дерева, ще голі вчора, а сьогодні вже вкриті зеленню. Хотів знайти те місце, на яке він звернув увагу під час шаленої погоні за злочинцем, котрий у міліцейських актах був охарактеризований як «лисий хуліган овальної форми з написами іноземними мовами на спині».

Знайшов він його не зразу, бо від кіноафіші, яка тоді заплуталась у гілках, лишився тільки клапоть паперу, що зачепився за колючку. Коли інспектор, діставши лупу, схилився над ним, земля в нього під ногами раптом подалася й засичала: с-с-с…

Трохи згодом на воді з’явилися бульбашки й озвалися: буль-буль-буль…

— Ага! — мовив сам до себе видатний детектив. — Ось звідки все почалося.

Це відкриття підтвердило його припущення. Прирівняти його можна було до відкриття астронома, який знайшов нову зірку саме в тому місці, де вона мала світити згідно з теоретичними розрахунками. Треба сказати, що інспектор завжди дотримувався одного з трьох правил, на якому побудовано слідчу роботу: добрий інспектор враховує все.

— Все чи не все, але в кожному разі багато, — знову неголосно промовив Новак.

Потім він уже нічого не говорив, безтурботно рушив далі, тішачись свіжою зеленню, сонцем і водою з Бубжі, із запаху й кольору якої вже можна було зробити висновок про ефективність продукції закладів, що працювали під керівництвом директора Спритека.

Інспектор ішов, легенько накульгуючи на ліву ногу, і тихо мугикав пісеньку, яка нагадувала йому нелегкий початок слідчої роботи:

Міліція все бачить, міліція все чує,

Завжди іде вперед, собою ризикує.

Злочинців викриваємо ми не заради слави.

Нехай лиш нічка буде щаслива і ласкава.

Розділ IV

Оповідь невимушена

Пливли, співаючи, й співали, пливучи, досить довго, бо лише на тридцять другому повороті дісталися заплави, береги якої були всіяні вкритими мохом валунами. Тут два струмки об’єднували свої води, а зі скель било холодне, кришталево чисте джерельце й тоненьким водоспадом летіло на каміння. Трохи нижче стояв скромний, але із смаком зроблений пам’ятник Спраглого Партизана з казанком, по вінця повним води, в руці.

Десантники зупинились тут і розв’язали Йонатанову торбу, виклавши решту харчу, вчора ввечері принесеного з «Гіперсаму». Всмак попоїли, запиваючи водою з джерела, і відразу пожвавішали.

— Чую я, — згадував Хелонідес, — заклепки вже не вибивають, а насоси ще працюють. Отут, скажу вам щиро, узяв мене страх, чи ви не забули про мене…

— Та ти що, ти що! — обурився Повзик.

— А потім раптом страшний вибух, якого ми не чекали.

— Навіть у кіно завжди дають щось понад програму. А що тоді сказати про диверсію, — мовив Йонатан, крутячи ручки настроювання радіо і марно намагаючись знайти якусь спокійну музику, що не вносила б дисонансу в шум лісових дерев. — Плани битв Наполеона, Цезаря і Македонського теж зазнавали непередбачених змін…