Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Знаю, в який бік повернути штурвальне колесо і яким курсом має піти наша ескадра.

— Сам придумав? — захоплено вигукнула Пуссі.— Який же ти молодець!

— Ні. Я лиш згадав одну мудру книгу.

— Кажи, — підохотив Йонатан.

— На переконування в нас піде трохи часу, хоч не так і багато, якщо найдостойніших серед переконаних ми прийматимемо до ескадри. Стало ж нас удвічі більше кілька хвилин тому.

— П’ять, — полічив Ерик.

— Треба казати «п’ятеро», — поправив його Бікі.— А якщо про тебе не забути, то шестеро.

— ЕЙ, лоцмани, годі вам, — зупинив їх боцман. — То що ж ти, Бікі, придумав?

— Якщо ескадра хоче зловити всіх, від кого багато залежить, вона повинна широко розкинути сіті.

— Перестань ти про ці товсті й тонкі риби, бо як дзьобну!..

— Поміркуємо перспективно. Де зараз усі майбутні директори, міністри й прем’єри? — спитав Хелонідес і сам собі голосно відповів: — Вони ще діти й ходять до школи.

— Діти? — здивувався Ерик. — Невже? Ти це напевно знаєш?

— Напевно. Отож якщо нам вдасться переконати всіх дітей…

— ЕЙ! — плеснув руками боцман. — Бікі — голова. У кожному класі команда, у кожній школі ескадра, а на чолі флоту адмірал Коот.

— ЕЙ, боцмане, рифуй вітрила! Хто надто високо поглядає, того такса кусає,— сказав капітан, одначе в його словах, попри їх зміст, прозвучали і надія, і довіра. — Сядемо ближче й поговоримо тихіше, бо ніколи не знаєш, стонадцять буль-мастифів і пудель-пойнтерів, чи хто не підслуховує.

Посідали ближче й пошепки почали складати плани нових операцій. Слів уже не чути було, одначе листя бузку затріпотіло, як прапори на військових кораблях, що вирушають у бій.

Роком пізніше, чи, може, двома, у всякому разі навесні, певно, і в травні, бо садки вже побіліли, а в лісі заквітли берези і дуби, глід і горобина, разом з інспектором Новаком я вибрався на маївку.

Два велосипеди, звичайні, не водні, стояли, сперті один на одного, як два мудрі віслюки, стомлені важким переходом, тільки дзеркальця заднього виду на довгих хромованих стержнях стирчали чуйно, наче вуха. Ми сиділи поруч на стовбурі ялини, поваленої зимовою бурею. Методій правою рукою потирав ліву ногу, бо в нього нили кістки, як це буває на весну. Неспішно розмовляли про всяку всячину. День був сонячний і лагідний, а розмова така приємна, така дружня, що я наважився запитати про одну річ, яка давно не давала мені спокою.

— Чи справді в день повернення Радохи з Пшилєппою до міста не можна було затримати Йонатана Коота? І чи не траплялася нагода пізніше спіймати когось із його спільників?

— Отримавши відшкодування із страхувальної контори за подряпаний футляр і заплативши штраф за халатність, директор більше цю справу не порушував. — Новак відповів на моє запитання ухильно.