Розділ «V»

— Я бачила мадам Кеню коло дверей ковбасної,- говорила вона інколи ввечері.— Дивно, як ця жінка добре збереглась. І яка вона завжди чистенька, одразу видно справжню даму!.. А все тому, що сидить за прилавком,— це зберігає жінку й надає їй благородного вигляду.

У цих словах був натяк на пропозицію Лебігра. Красуня Нормандка не відповідала і на хвилину замислювалась. Вона уявляла себе за прилавком винарні, на другому розі вулиці Пірует, як і красуня Ліза. Це був перший крок в охолодженні її кохання до Флорана.

Справді, щодалі важче ставало захищати Флорана. Весь квартал постав проти нього. Здавалося, кожен особисто зацікавлений у тому, щоб його забрали. Тепер на ринку одні присягалися, що він запродався поліції, інші запевняли, що бачили його в льоху, де переховують масло: він силкувався зробити дірку в металевій перегородці комор, кинути туди запалений сірник... Це був цілий потік наклепів, який усе поширювався, хоч ніхто добре не знав його джерела. Павільйон морської риби приєднався до загального повстання останнім. Рибні торговки любили Флорана за його лагідність. Вони якийсь час боронили його, але, нарешті, підбурювані торговками, що приходили з павільйону молочних продуктів і з павільйону фруктів, піддались і вони. Тоді знову спалахнула боротьба великих животів і потворних бюстів проти людини сухорлявої. Флоран знову загубився між спідницями й корсажами, що мало не тріскались на своїх власницях; вони люто кружляли навколо його кістлявих гострих плечей. А він нічого не бачив і прямо йшов до здійснення своєї настирливої ідеї.

Тепер у всякий час і скрізь можна було побачити чорний капелюх мадмуазель Саже, що мелькав серед цієї метушні . Її маленьке бліде лице наче множилось. Вона заприсяглась у непримиренній ненависті до товариства, що збиралося в заскленому кабінеті пана Лебігра. Стара обвинувачувала цю компанію в поширенні історії про недоїдки. Справді, колись увечері Гавар розповів, що «стара коза», яка приходила підглядати за ними, живиться паскудством, що залишається від ненажерливої бонапартистської кліки. Клемане занудило, Робін хапливо ковтнув пива, наче хотів сполоснути собі горло, а торговець живністю усе повторював:

— Тюїльрі ригало на цю мерзоту.

Він говорив з огидою. Шматки м’яса, взяті з імператорової тарілки, були для нього невимовною гидотою, політичним послідом, гнилими недоїдками всього свинства імперії. Відтоді в Лебігровій винарні до мадмуазель Саже почали ставитися з огидою; вона зробилася ніби живою купою гною, нечистою твариною, що живилася гнилятиною, від якої тікали б навіть собаки. Клемане і Гавар рознесли цю історію по всьому Центральному ринку, і це дуже підірвало добрі взаємини старої дівулі з торговками. Коли вона переривала товар і базікала, нічого не купуючи, її відсилали купувати недоїдки. Тому джерело її відомостей висохло. Траплялися дні, коли вона навіть не знала, що робиться навкруги, і аж плакала з досади. Одного разу стара відрізала Сар’єтті і мадам Лекер:

— Нема чого нападати на мене, мої кралечки... Бо ваш Гавар мене запам’ятає...— її погроза трохи приголомшила тітку з небогою, і вони нічого їй не заперечили. А втім, другого ж дня стара, трохи заспокоївшись, знову почала жаліти бідного пана Гавара, що слухає таких поганих порадників і котиться до загибелі.

А Гавар справді дуже компрометував себе. Відколи почала назрівати змова, він усюди тягав з собою в кишені револьвер, якого так боялася воротарка, мадам Леоне. Це був великий револьвер, куплений з таємним виглядом у найкращого паризького зброяра. На другий же день він показав цю штуку всім торговкам павільйону живності, мов школяр, що ховає у своїй шухляді заборонений роман. Гавар трошки висував з кишені дуло, вказував на нього, говорив напівфразами, натяками, розігрував комедію, як дитина, що з захопленням удає, наче їй страшно. Револьвер надавав йому величезної поважності, остаточно зараховуючи його до небезпечних людей. Іноді в глибині своєї крамнички Гавар згоджувався зовсім вийняти револьвер з кишені, щоб показати двом-трьом жінкам. При цьому він вимагав, щоб вони стали біля нього і закрили зброю спідницями. Тоді він заряджав його, крутив на всі боки і націлювався в гусака або індичку, підвішених над прилавком. Жінки жахалися, і це дуже тішило його; він заспокоював їх, заявивши, кінець кінцем, що револьвер не заряджений. Проте він мав при собі патрони в коробочці і відкривав її з безмежною обережністю. Глядачки зважували на руці патрони, після чого торговець вирішував нарешті заховати свій арсенал. І, схрестивши на грудях руки, він із щасливим виглядом цілими годинами ораторствував.

— Людина тільки тоді справді мужня, коли вона має ось це,— чванився він.— Тепер я сміюсь із поліцаїв... У неділю я з одним приятелем ходив випробовувати мій револьвер на полях у Сен-Дені. Ви ж розумієте, не можна кому попало розказувати, що маєш у себе таку цяцьку... Ох, мої маленькі, ми стріляли в дерево і щоразу— паф! — влучали в нього... Ось побачите, через деякий час ще заговорять про Анатоля...

Анатолем він прозвав свій револьвер. Гавар діяв так добре, що за тиждень увесь павільйон знав про його револьвер і патрони. Та й приятелювання його з Флораном було підозріле. Гавар був надто багатий, надто ситий, щоб збудити таку ненависть, яку викликав сухий утікач. Але він утратив пошану поважних людей, а полохливих навіть злякав. Через це він просто не тямив себе з радощів.

— Дуже необережно носити при собі зброю,— казала мадмуазель Саже,— це йому так не минеться.

В Лебігровій винарні Гавар тріумфував. Флоран, покинувши обідати в Кеню, майже перейшов жити до заскленого кабінету. Він снідав там і обідав, приходив туди, коли хотів, і зачинявся, наче в себе вдома. Флоран улаштувався тут, як у власній конторі, де валялися його старі сюртуки, книжки й папір. Пан Лебігр дозволяв усе це; він навіть виніс один стіл і поставив замість нього м’яку канапку, на якій Флоран міг би при нагоді поспати. Коли той ніяковів, господар просив його почувати себе як удома і казав, що віддає в його розпорядження все своє приміщення. Логр теж виявляв дружні почуття до Флорана. Він зробився його помічником і завжди розмовляв з ним про «справи», складаючи йому звіт про вжиті заходи, сповіщаючи імена нових учасників змови. У цій справі він узяв на себе роль організатора. Логр повинен був зводити людей, створювати відділи, плести вічка тієї сітки, якою за сигналом слід було обплутати Париж. Флоран залишився начальником, душею змови. А втім, горбань, здавалося, вибивався із сил, а відчутних наслідків не досягав; хоч і присягався, що в кожному кварталі знав дві або три групи певних людей, таких самих, як компанія, що збиралась у Лебігра, проте досі не подав жодних відомостей, називаючи тільки прізвища і розповідаючи про величезні кінці, які він робив, причому скрізь народ зустрічав його ніби з ентузіазмом. Найпевніше Логр розповідав про знаки уваги до себе. Отакий-то, з ким він на «ти», потиснув йому руку, кажучи: «Звіртесь на мене»; у Гро-Кайю один велетень, з якого буде чудовий начальник відділу, аж скрутив йому плече від старанності; на вулиці Попенкур цілий натовп робітників обіймав його. Логр запевняв, що в один день може зібрати до ста тисяч своїх однодумців. Коли він приходив із змореним виглядом і падав на канапу в кабінеті, розповідаючи неймовірні пригоди, Флоран робив нотатки, гадаючи, що горбань здійснить свої обіцянки. Незабаром у Флорановій кишені змова почала жити; нотатки перетворились на дійсність, на беззаперечні дані, на підставі яких будувався цілий план; треба було тільки зачекати слушного часу. Логр, поривчасто жестикулюючи, запевняв, що все піде, як по маслу.

У цей період Флоран був зовсім щасливий. Він наче піднімався над землею, окрилений могутньою думкою віддячити за все те лихо, що творилося на його очах. Він сполучав у собі наївність дитини з довірливістю героя. Якби Логр розповів йому, що геній, який стоїть на Липневій колоні, спустився з свого постаменту, щоб стати на чолі повсталого народу, здається, він і тоді не здивувався б. Вечорами в Лебігровій винарні Флоран схвильовано розповідав про наступну битву, як про свято, на яке будуть запрошені всі чесні люди. Та коли захоплений Гавар починав при цьому гратися своїм револьвером, Шарве відпускав їдкі жарти, посміхався, знизував плечима. Зверхність його суперника у змові бісила вчителя, викликаючи огиду до політики. Якось увечері, прийшовши раніш, ніж звичайно, і заставши самих тільки Логра та Лебігра, він, нарешті, облегшив свою душу.

— Хлопець нічогісінько не розуміє в політиці,— сказав Шарве.— Краще б він пішов на вчителя краснопису в пансіоні для дівчат... Це було б справжнє нещастя, коли б він здійснив свій план, бо з його соціальними химерами він нав’язав би нам цих проклятих робітників. Ось такі люди і псують усю справу. Не треба нам м’якосердих рюмсал, гуманних поетів, легкодухих людей, що обіймаються після першого штовханця... Проте він не досягне своєї мети. Його посадять у в’язницю, та й по всьому.

Логр і торговець вином і оком не моргнули. Вони дали Шарве висловитися.

— Та його давно б посадили у в’язницю,— провадив далі той,— якби він справді був такий небезпечний, як каже про себе. Знаєте, коли він починає величатися своєю втечею з Кайєнни,— аж дивитися на нього шкода!.. Кажу вам, поліція з першого дня знала, що він повернувся до Парижа. Якщо вона дала йому спокій, то тому, що сміється з нього.

Логр злегка здригнувся.

— От за мною вже п’ятнадцять років шпигують,— почав знову ебертист, трохи пишаючись.— Однак я не кричу про це на всіх вулицях... Тільки я не маю ніякого бажання втручатися в його нерозумні витівки. Що я, справді дурень, чи що, чого мені свою голову підставляти!.. Можливо, слідом за ним ходить з півдесятка шпигунів і схоплять його за комір, як тільки він знадобиться префектурі.

— Ет, що вигадали! — сказав Лебігр, який мав звичку помовчувати.

Він був трохи блідий і поглядав на Логра, який тихенько терся горбом об скляну перегородку.