Розділ «III»

— Звичайно, ні,— підтвердила Ліза, знизавши плечима.— Ти тільки проповідуєш, що треба всіх порозстрілювати.

— Я? Я?

— І кричиш про це у винарні... Мадмуазель Саже чула твої теревені. Весь квартал тепер уже знає, що ти червоний.

Ковбасник раптом знову повалився на ліжко. Він ще не зовсім очуняв від сну. Лізині слова відбивалися в його вухах, мов стукіт грубих жандармських чобіт за дверима кімнати. Кеню подивився на жінку, зачесану, затягнену в корсет, у звичайному щоденному вбранні,— і остаточно розгубився, побачивши її такою пристойною в цих драматичних обставинах.

— Ти знаєш, я даю тобі повну волю,— сказала вона, помовчавши хвилину і продовжуючи розбирати папери.— Я не хочу, як то кажуть, командувати в домі... Ти тут хазяїн і можеш рискувати нашим становищем, підривати наш кредит, руйнувати дім... Згодом я тільки повинна буду боронити Полінині інтереси.

Кеню почав був протестувати, але дружина рухом руки зупинила його, додавши:

— Ні, нічого не кажи, я не хочу викликати тебе на сварку, навіть на пояснення... Ох, якби ти спитав моєї поради, якби ми раніше переговорили про все це, було б зовсім інакше! Даремно кажуть, нібито жінки нічого не розуміють у політиці... Хочеш, я тобі скажу, яка в мене власна політика?

Вона встала і почала ходити від ліжка до вікна, стираючи пальцем порошинки, що насіли на блискуче червоне дерево дзеркальної шафи та на комод-туалет.

— Це політика порядних людей... Я вдячна урядові, коли моя торгівля йде добре, коли я можу спокійно обідати і не боятися, що завтра прокинуся від рушничних пострілів. Що, добре було в 48-му році? Дядько Градель, людина шановна, показував нам свої рахункові книжки за той час. Він втратив понад шість тисяч франків... Тепер, коли в нас імперія, товар має збут, усе продається. Ти не можеш цього заперечувати. Так чого ж ви хочете? Яка вам буде користь від того, що ви порозстрілюєте всіх?

Ліза зупинилася коло нічного столика, схрестивши руки й дивлячись просто на Кеню, який майже зник під периною. Він намагався пояснити, чого хотіли його приятелі, але заплутався в політичних та соціальних системах Шарве й Флорана. Ковбасник говорив про невизнані принципи, про настання ери демократії, про перетворення суспільства, перемішуючи все це дуже чудернацьким способом. Ліза тільки плечима знизала,— вона нічого не зрозуміла. Нарешті він ухилився від дальших пояснень і почав громити Другу імперію,— це справжнє царство розпусти, нечесних справ, збройного грабунку.

— Бачиш,— казав він, пригадавши один вираз Логра,— ми жертви банди авантюристів, що грабують, гвалтують і вбивають Францію... Вони нам не потрібні!

Ліза на все це відповідала знизуванням плечей.

— І це все, що ти мав сказати?—запитала вона з непохитним спокоєм у голосі.—Що мені до всього того, що ти оце розповів? Та якби це навіть було правдою, що ж такого? Хіба я раджу тобі бути безчесною людиною? Хіба я силую тебе не платити боргів, обдурювати покупців, старатися якнайшвидше зібрати гроші, нечесно їх придбати? Ти мені кінець кінцем, розізлиш. Ми порядні люди, ми нікого не грабуємо, нікого не вбиваємо. І цього досить. А до інших мені байдуже, хай собі будуть мерзотниками, якщо хочуть!

Ковбасниця була чудова і торжествувала. Вона знову почала ходити по кімнаті, високо держачи бюст, і продовжувала говорити:

— Значить, щоб догодити тим, хто нічого не має, не треба гроші заробляти? Зрозуміло, я використовую сприятливий час і підтримую уряд, який дає хід торгівлі. Якщо він і чинить паскудства, я того й знати не хочу. Сама я знаю, що паскудства не роблю, і не боюся, що на мене показуватимуть пальцями в нашому кварталі. Надто по-дурному було б битися з вітряками. Пам’ятаєш, під час виборів Гавар казав, нібито кандидат, якого підтримував імператор, був банкрут і причетний до брудних справ? Може, воно так і було, я не заперечую. І все ж ти дуже розумно зробив, подавши за нього голос; адже тебе не просили позичати йому гроші, не пропонували вести з ним справи, а просто хотіли, щоб ти довів урядові, наскільки ти задоволений з теперішнього розквіту ковбасної торгівлі.

Тут Кеню пригадав одну фразу Шарве. Вчитель заявляв, «що відгодованих буржуїв, розжирілих крамарів, що підтримують уряд, якого не можуть терпіти всі інші класи суспільства, треба першими кинути в помийницю. Це через них, через егоїзм їхнього черева панує деспотизм і точить націю». Кеню намагався договорити фразу до кінця, але обурена Ліза перебила його:

— Та облиш, будь ласка! Моє сумління не докоряє мені ні в чому. Я нікому не винна жодного су, я не втручалася ні в які шахрайські каверзи; я купую і продаю добрий товар і не беру дорожче за моїх сусідів... Те, що ти допіру говорив, стосується наших родичів Саккарів. Вони вдають, ніби навіть і не знають, що я живу в Парижі; але я більше від них маю право пишатись і сміюся з їхніх мільйонів. Кажуть, що Саккар наживається на знесенні старих будівель і обкрадає всіх і все. Це мене не дивує; він завжди прагнув до цього. Він любить гроші тільки для того, щоб купатись у золоті, щоб мати змогу по-дурному розкидатися ними... Хай доберуться до таких, як він, до людей, що наживають казкове багатство,— це я розумію! Якщо хочеш знати, я не поважаю Саккара. Але нащо чіпати нас? Ми живемо тихо, нам потрібно буде п’ятнадцятій років, щоб забезпечити собі старість; ми не втручаємося в політику, і в нас одне бажання: виховати нашу дочку і спокійно припливти до тихого причалу! Облиш, прошу тебе, ти, здається, жартуєш. Ми порядні люди!

Вона присіла на край постелі. Кеню був зовсім збитий з пантелику.

— Вислухай мене добре,— поважно казала далі дружина,— Ти, сподіваюсь, не хочеш, щоб пограбували нашу крамницю, спустошили льохи, покрали твої гроші? А коли б ці люди, що збираються в Лебігра, насправді перемогли, то невже ти думаєш, що тобі наступного дня вдалося б, як тепер, лежати в теплому ліжку? А потім, спустившись до кухні, готувати галантири, як робитимеш це зараз? Сам же знаєш, що ні... То нащо ж ти говориш про повалення уряду, який боронить твої права, твою власність і дає тобі змогу заощаджувати трохи грошей? Ти маєш жінку, дочку і насамперед повинен подбати про них. Ти був би злочинцем, якби рискнув їхнім щастям. Тільки бездомні волоцюги, яким нічого втрачати, можуть мріяти про різанину та безладдя. Адже ти, звичайно, не хочеш пошитись у дурні, чи не так? То сиди краще вдома, дурнику, спи собі, їж досхочу, складай гроші, розкошуй у спокої, май чисте сумління і знай, що Франція сама зуміє постояти за себе, коли імперія набридне їй. Батьківщина тебе не потребує!

Ліза сміялася чарівним сміхом. Кеню був остаточно переможений. По суті, дружина мала рацію; крім того, вона була така красуня і сиділа на крію ліжка зачесана, чистенька, свіженька, у сніжно-білій білизні. Слухаючи Лізу, чоловік поглядав на портрети в золочених рамах по обидва боки каміна. Звичайно, вони порядні люди, вони виглядали так пристойно, одягнені у все чорне. Та й сама спальня здавалася Кеню кімнатою в домі дуже поважних людей; гіпюрові квадратики на м’яких меблях надавали обстановці пристойного, вигляду; килим, завіски, фарфорові вази, розписані пейзажами, свідчили про працьовитість хазяїв і любов до комфорту. Кеню ще глибше заліз під перину, де з насолодою парився, мов у теплій ванні. Йому так яскраво уявилося, що він, через надто часті відвідини Лебігра, мало не втратив усе це: і широке ліжко, і спокійну кімнату, і ковбасну, про яку тепер думав з докорами сумління та ніжністю. А від Лізи, від цих меблів, від усіх милих речей навколо віяло добробутом, від якого йому трохи перехоплювало подих.