Розділ «II»

— Двадцять п’ять су, так? — спроквола запитала мадам Лекер.

Вона дуже добре помічала глухе роздратування Лізи і насолоджувалася ним, поволі витягаючи гроші, начебто в кишені її було повно мідяків. Вона спідлоба поглядала на Гавара; її тішила ніякова мовчанка в крамниці, яка затяглася через її присутність; вона присягалась про себе, що не піде звідси, коли тут «щось приховують од неї». Нарешті ковбасниця дала їй пакунок, і торговці хоч-не-хоч довелося йти. Вона мовчки вийшла, обвівши поглядом усю крамницю.

Коли торговка пішла, Ліза не витримала:

— І цю прислала Саже. Та невже стара падлюка примусить увесь ринок побувати в нас, щоб довідатись, про що ми тут розмовляємо?.. А які хитрі! Ну, хто бачив, щоб люди купували котлети в сухариках і холодну закуску о п’ятій годині вечора?! Та вони згодні, щоб у них животи поболіли, аби тільки щось розвідати про нас... Ну, чекайте: якщо Саже підішле ще одну шпигунку, побачите, як я з нею поговорю. Хай це буде хоч моя рідна сестра, я і її вижену.

Чоловіки принишкли, побачивши, що Ліза дуже розгнівалася. Гавар підійшов і сперся на мідну балюстраду прилавка. Він замислився, повертаючи кулю з гранчастого кришталю, яка трохи відстала від латунного трикутника.

— Я дивлюся на це просто як на комедію,— сказав він, помовчавши трохи і підвівши голову.

— На що? — запитала господиня, ще тремтячи від гніву.

— На місце наглядача в павільйоні морської риби.

Вона тільки розвела руками, ще раз глянула на Флорана і, зціпивши зуби, мовчки сіла на обтягнений матерією ослін біля прилавка. Гавар почав докладно розвивати свою думку: уряд пошиється в дурні, якщо буде змушений видавати платню своєму ворогові. І він улесливо повторював:

— Та ж ці мерзотники примушували вас умирати з голоду, чи не так, друже? Ну, то хай тепер годують вас... Це так кумедно, що я мало не вмер зо сміху.

Флоран посміхався, продовжуючи відмовлятися. Кеню, щоб догодити жінці, зробив спробу вмовити брата. Та Ліза, здавалося, більше не слухала. Якусь хвилину вона уважно дивилася на вулицю в напрямку ринку і раптом рвучко підвелась.

— Ага, тепер до мене підсилають Нормандку! — вигукнула вона.— Тим гірше, Нормандка поплатиться за інших.

Двері крамниці відчинила огрядна брюнетка. Це була вродлива торговка рибою Луїза Мегюден, на прізвисько Нормандка. Її визивна краса зразу впадала в око. Ніжна, майже така ж повна, як і Ліза, вона мала більш зухвалі очі і не такі мертві груди. Вона ввійшла з молодецьким виглядом, на фартусі у неї бряжчав золотий ланцюжок, непокрите волосся було зачесане помодному, а на шиї був зав'язаний мереживний бант, що робив з неї одну з кокетливих цариць Центрального ринку. Від Нормандки трохи тхнуло морською рибою, а на руці в неї, коло мизинця, присохла луска з оселедця, немов перламутрова мушка. Обидві молодиці жили якийсь час в одному будинку на вулиці Пірует і дуже здружились. Найбільше їх зблизило суперництво, бо вони весь час стежили одна за одною. І Лізу, і Нормандку в кварталі вважали красунями. Це викликало між ними змагання: обидві вони не хотіли поступитися одна перед одною, і кожна намагалася підтримати славу своєї вроди. Трохи нахилившись над своїм прилавком, ковбасниця бачила в павільйоні навпроти торговку рибою серед семги та палтусів. Жінки стежили одна за одною. Красуня Ліза ще дужче затягала корсет, красуня Нормандка ще більше каблучок надівала собі на пальці, ще більше бантів чіпляла на плечі. Зустрічаючись, вони були надзвичайно милі та чемні, і в той же час кожна з них непомітно оглядала свою приятельку, вишукуючи вади. Вони купували одна в одної товар, вдавали, що дуже люблять одна одну.

— Скажіть, будь ласка, завтра ввечері ви робитимете кров’яну ковбасу? — спитала, посміхаючись, Нормандка.

Та Ліза залишилася холодною. Гнів дуже рідко спалахував у ній, зате був тривалий і невмолимий. Вона відповіла сухо, крізь зуби:,

— Так.

— Бачте, я надзвичайно люблю гарячу ковбасу, яку щойно вийняли з каструлі... Я прийду до вас по неї.

Луїза Мегюден відчула, що їй,нічого сподіватися на люб’язний прийом. Вона глянула на Флорана, немов зацікавилася ним; потім, ніби для того, щоб не піти мовчки, не залишивши за собою останнього слова, мала необачність додати:

— Я позавчора купила у вас кров’яної ковбаси... Вона була не дуже свіжа.

— Не дуже свіжа! — тремтячими устами повторила зблідла ковбасниця.