Розділ «II»

Огюст поставив глеки з кров’ю і поволі промовив:

— Так, мадам Кеню, думаю, що смачна... Я суджу з того, як кров тече; якщо кров тече помалу; коли виймеш ніж, то це погана ознака: значить, кров рідка...

— Так, але це залежить і від того, як устромити ніж,— заперечила Ліза.

На блідому, аж зеленкуватому обличчі Огюста з’явилася посмішка:

— Е, ні, ні, я завжди встромляю його на чотири пальці, це вже така міра... Але, бачте, є ще одна хороша ознака: коли кров тече, а я, збираючи її у відро, збиваю

рукою, вона повинна бути досить гаряча, масна, як вершки з молока, і не надто густа.

Огюстіна опустила голку і звела очі на Огюста. На її червоному обличчі, обрамленому жорстким каштановим волоссям, відбилася глибока увага. А втім, Ліза і навіть крихітна Поліна прислухалися до цієї розмови з такою самою цікавістю.

— Я її збиваю, збиваю, розумієте, ось так,— казав майстер, роблячи в повітрі рукою так, наче він збиває крем.— А коли вийму руку, вона повинна бути масна від крові і рівномірно пофарбована нею... Тоді можна безпомилково сказати: ковбаса буде смачна.

Огюст хвилину потримав руку піднятою, стоячи з послужливо-делікатним виглядом; його рука, що звикла занурюватись у відра з кров’ю, рожева, з червоними нігтями, виступала з білого нарукавника. Кеню ствердно хитав головою. Настала мовчанка. Леон усе рубав фарш. Поліна замислилась на якусь хвилинку, тоді знову полізла на коліна до Флорана, примовляючи дзвінким голосочком:

— Слухай, братіку, розкажи мені казку про того пана, якого з’їли звірі.

Видно, розмова про свинячу кров нагадала дитині криваву драму «того пана, якого з’їли звірі». Флоран спочатку не зрозумів і запитав, що це значить. Ліза засміялася:

— Вона хоче послухати про того нещасного, про якого ви розповідали колись увечері Гаварові, пам’ятаєте? Поліна тоді чула цю історію.

Флоран раптом дуже споважнів. Дівчинка взяла на руки товстого рудого кота, посадила його Флоранові на коліна, кажучи, що Мутон теж хоче послухати казочку. Але Мутон скочив на стіл і усівся там, вигнувши спину й поглядаючи на високого сухорлявого гостя, який ось уже два тижні був, мабуть, для нього об’єктом постійних глибоких роздумів. Тимчасом Поліна сердилась, тупотіла ніжками й вимагала казку. Побачивши, що вона коверзує, Ліза сказала Флоранові:

— Та розкажіть їй, будьте ласкаві, що вона просить, тоді вона дасть нам спокій.

Флоран помовчав ще хвилинку, втупивши очі в підлогу. Потім поволі підвів голову і подивився на обох жінок, що схилилися над шитвом, і на Кеню з Огюстом, які готували казан для кров’яної ковбаси. Газ спокійно горів, від плити йшло приємне тепло, жирна кухня блищала, навколо панувала атмосфера безтурботного, блаженного перетравлювання їжі.

Тоді Флоран посадив до себе на коліна маленьку Поліну й заговорив, сумно посміхаючись до дитини:

— Жив собі один бідолашний чоловік, його заслали далеко-далеко, за море... На кораблі разом з ним їхало чотири сотні каторжників. Він мусив жити п’ять тижнів разом з цими розбійниками, одягнутий, як і вони, в грубу парусину, і їсти з ними з одного казана. Жирні воші заїдали його, жахливий піт виснажував його сили. Кухня, пекарня й парова машина так розпікали трюм, що десять каторжників померли від спеки. Вдень їх випускали партіями по п’ятдесят чоловік на палубу подихати свіжим морським повітрям; а що їх боялись, то на вузьке місце, де вони прогулювалися, націляли дві гармати. Бідолаха був дуже задоволений, коли наставала його черга. Тоді він не так пітнів. Він не міг їсти, був дуже хворий. Вночі, коли їм знову надівали кайдани, і під час бурі, коли він качався по підлозі між своїми двома сусідами, нещасний знемагав; він плакав і був радий, що ніхто не бачить його сліз.

Поліна слухала, широко розплющивши очі й побожно склавши рученята.

— Але ж,— перебила вона Флорана,— це зовсім,.не та історія про пана, якого з’їли звірі... Це інша казочка, братіку, так?

— Зажди, побачиш,— лагідно відповів Флоран.— Ми ще дійдемо до того пана... Я.розповідаю тобі з самого початку.