Розділ «IV Як на небі»

Пітер заплющив очі. Останній лист Беа і Пітерова відповідь закарбувалися в його пам’яті так само чітко, як і будь-який уривок зі Святого Письма:

Пітере, я кохаю тебе , — писала Беа. — Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є. Там безпечніше, а я хочу, щоб ти був у безпеці.

Це останній лист, який я маю змогу тобі надіслати. Я більше не можу зоставатися в цьому будинку. Я житиму з іншими людьми, незнайомцями. Де саме, не знаю. Ми будемо весь час переїжджати. Я не можу тобі пояснити, просто повір мені, що так буде краще. Тепер тут усе по-інакшому. Усе може змінитися так швидко. Я вчинила безвідповідально, вирішивши привести дитину в цей зігнилий світ, але що ж мені тепер робити? Убити її? На це в мене просто не вистачить духу. Мабуть, однаково все закінчиться погано, і краще тобі всього цього не бачити. Якщо ти кохаєш мене, не змушуй дивитися на те, як ти страждатимеш.

Дивно. Увесь цей час, починаючи від першого дня нашої зустрічі, мене попереджали, який ти черствий і облудний ошуканець, що прихиляє людей до себе, а потім завжди використовує їх. Але я ж то знаю, що ти безневинний серцем як дитина. Цей світ тепер для тебе занадто жорстокий. Мені буде спокійніше думати, що ти в безпеці й маєш хоч якийсь шанс на щасливе життя.

Беатріс

Не вагаючись і не розмірковуючи ані миті, Пітер відписав лише:

У безпеці чи в небезпеці, у щасті чи в нещасті, моє місце поруч із тобою. Не полишай надії. Я тебе знайду.

— Ти там бережи себе, домовились? — сказав Бі-Джи. — Ти вирушаєш до препаску-у-у-удного місця. Тримайся там. Не розслабляйся. Обіцяєш мені?

Пітер усміхнувся.

— Обіцяю.

Він потиснув руку цьому здорованеві, офіційно й без зайвих рухів, наче дипломат дипломату. Жодних обіймів, жодних поплескувань по спині.

Бі-Джи добре знав, як припасувати жест до відповідної нагоди. Він обернувся й пішов разом із Моро.

Пітер дивився, як їхні постаті зменшуються й зникають у нутрощах потворної аміківської бази. А потім він сів на гойдалку, узявся руками за ланцюги й трохи поплакав. Він не ридав, навіть не схлипував уголос, не було нічого такого, що могло б Номеру П’ять здатися дуже довгою піснею. Лише сльози на щоках, які повітря зібрало губами швидше, ніж вони впали на землю.

Урешті Пітер підійшов до мішка й опустився навколішки біля нього. Без надзусиль він підтягнув мішок до стегон. Потім, обхопивши його руками, підійняв собі до грудей. Пітерові здалося, що мішок важчий за Беа, хоча напевне сказати було складно. Підіймати людину чомусь було легше. Не мало би, тому що сила тяжіння діє однаково на все; від цього нікуди не подітися. Але Пітерові траплялося підіймати непритомні тіла, і він підіймав Беа — різниця була. А дитина... дитина буде ще легшою, набагато легшою.

Пітер стояв так навколішки, тримаючи мішок, доки коліна не заболіли й не втомилися руки. Коли він нарешті впустив мішок на землю, виявилося, що поруч стоїть Ґрейнджер і спостерігає за ним, як довго — Пітер і гадки не мав.

— Я гадав, ти на мене сердишся, — сказав він.

— І тому уникав мене? — запитала жінка.

— Я хотів дати тобі більше вільного простору, — відказав Пітер.

Вона засміялася.

— Чого-чого, а вільного простору мені тут вистачає.