Розділ «II На Землі»

— Я йду будувати нашу еркву знову.

За два тижні серед цих людей Пітерові вуха призвичаїлися, і він миттю зрозумів, що «ерква» — це «церква». Він порозмірковував і поєднав голос із балахоном канарково-жовтого кольору.

— Обожнювач Ісуса Номер П’ять?

— Так.

— Дякую тобі за прихід.

— Задля Бога я зроблю ве, о Він забажає, будь-о, будь-коли.

Навіть зараз, чуючи Обожнювача Номер П’ять, Пітер не міг зрозуміти, що ж саме відрізняло цей голос від голосу, скажімо, Обожнювача Номер П’ятдесят Чотири. Не звучання, у цьому чоловік був певен. Того дивовижного розмаїття голосів, до якого він звик удома — або ж навіть на аміківській базі — не було серед оазян. Тут не було ні дзвінких баритонів, ні верескливих сопрано, ні хрипких альтів, ні енергійних тенорів. Жодних відтінків у голосах: ні метикуватості чи тупості, ні сором’язливості чи агресії, ні холоднокровності чи спокусливості, ні зухвальства чи покори, ні веселощів чи журби. Може, як нетямущий зайда, Пітер не міг вловити нюансів, але він був цілком певен, що це не так. Ти ж не очікуватимеш, що якась одна чайка, чи один дрізд, чи сойка будуть кричати інакше, ніж інші представники їхнього виду. Вони просто не створені так.

Що оазяни могли, то це застосовувати мову по-різному, характерним чином. Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, наприклад, був майстром уникання слів, які не міг вимовити, завжди примудряючись обходитися замінами без шиплячих чи свистячих звуків. Через ці виверти («іти до ліжка» замість «спати», «давати знання» замість «навчати» тощо) вимова його ставала чудернацькою, але й швидкою, і створювалося враження, нібито він вільно володіє чужою мовою. Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, навпаки, не прагнула уникати важких звуків, вона просто намагалася розмовляти загальноприйнятою мовою, а якщо в потрібних їй словах траплялося багато «с», «ц», «ш», «щ» або «ч» — що ж, вельми шкода. З іншого боку, вона докладала менше зусиль, ніж дехто з оазян, щоб говорити чітко — її плечі не кривилися так сильно, коли треба було викашляти приголосну — і через це зрозуміти її іноді було важче.

Вона, її. Чому це Пітер думає про неї як про особу жіночої статі? Лише через балахон канарково-жовтого кольору? Чи він справді щось відчув на підсвідомому рівні, який годі проаналізувати?

— Доки решта не прийдуть, ми з тобою небагато можемо зробити, — сказав Пітер, вибираючись із гамака. — Ти міг поспати довше.

— Мене рано охопив трах. трах, о тебе немає.

— Немає?

— АМІК приїде ьогодні, — нагадала вона йому. — Забрати тебе додому.

— Аміківська база — не мій дім, — сказав Пітер, застібаючи сандалії.

Присівши навпочіпки, щоб зробити це, він майже порівнявся зростом із Обожнювачкою Ісуса Номер П’ять. Вона була дуже мала як на дорослу. Якщо вона була дорослою. Може, вона була дитиною. Хоча ні, навряд. А може, була неймовірно старою. Пітер просто не знав. Він знав, що Номер П’ять була дуже прямодушною, навіть за оазянськими мірками; що вона могла працювати тільки хвилин двадцять-тридцять, а потім ішла геть, і що вона мала за родича когось, хто не був Обожнювачем Ісуса, і це її засмучувало або ж викликало почуття, яке Пітер розумів як смуток. Власне кажучи, він не міг поручитися, що цей невірець доводився їй кревною ріднею. Може, то був просто товариш. А щодо смутку — це були скоріше його здогади. Оазяни не плакали, не зітхали, не ховали обличчя в долоні, тож вона мусила щось сказати, що наштовхнуло Пітера на такий висновок.

Пітер спробував пригадати ще щось про Обожнювачку Номер П’ять, але це йому не вдалося. На жаль, саме так і влаштовано людський мозок: він просіює особистісні враження і сприйняття крізь сито пам’яті, лишаючи тільки декілька знакових, може, навіть і не найважливіших.

Справді, наступного разу треба буде більше записувати.

— АМІК забере тебе, — повторила Номер П’ять. — Я боюя, ти не повернея.

Пітер вийшов крізь отвір у стіні, який згодом мав перетворитися на двері, став у тіні своєї церкви і з полегкістю відлив на землю. Сеча була ще темнішого помаранчевого кольору, ніж раніше, і Пітер замислився, чи не замало він п’є. Оазяни пили ощадливо, і він звик робити так само. Один великий ковток із його пластикової пляшки вранці, ще кілька ковтків через певні проміжки часу протягом робочого дня, та й по всьому. Коли пляшка порожніла, оазяни щоразу покірливо йшли до свого селища її наповнювати, але турбувати їх зайвий раз Пітерові не хотілося.

Узагалі оазяни дбали про нього пречудово, справді. Такі вкрай замкнуті люди, що більшість свого часу проводили вдома в тихих бесідах у колі родичів і близьких друзів, вони, одначе, зустріли Пітера з розпростертими обіймами. Це в переносному значенні. Вони були не з тих, хто полюбляє телячі ніжності. Але їхнє доброзвичайне ставлення до Пітера було очевидне. Щодня, коли Пітер працював на будівництві церкви, він раз по раз помічав, як хтось іде полем, несучи йому гостинець. То тарілку кулястої смаженини, схожої на самсу, то склянку теплого, приємного на смак густого напою, то кусень чогось крихкого й солодкого. Його товариші по роботі зрідка їли на будівництві, воліючи харчуватися як звикли, удома. Іноді хтось міг зірвати кілька суцвіть білоквіту, якщо той був молодий і соковитий. Але почастунки, приготовані завчасно, ці невеличкі офірування, призначалися лише Пітерові. Він приймав їх зі щирою вдячністю, адже голод дошкуляв йому постійно.