Розділ «II На Землі»

— Що-що?

Туска подався вперед і тоном оповідача почав розповідати:

— Французький іноземний легіон. Елітний армійський корпус. Свого часу брав участь у багатьох війнах. Велика команда. Щоб приєднатися до них, не обов’язково було бути французом. Ти міг бути ким завгодно. Не потрібно було називати своє справжнє ім’я, ні розповідати про власне минуле, про особисті проблеми зі законом, ні про що. Тож, як ти можеш собі здогадатися, багато цих хлопців були такою халепою, що аж-аж. Вони не вписувалися нікуди. Навіть у регулярну армію. Але це не мало значення. Вони були легіонери.

Пітер порозмірковував над почутим кілька секунд.

— Хочеш сказати, що всі ви тут — халепа, що аж-аж?

Туска розсміявся:

— Та ти що! Ми тут лагідні як кошенята! — насмішкувато мовив він. — Усі як один чесні й слухняні члени суспільства.

— Під час моїх співбесід із аміківцями, — висловив уголос свої думки Пітер, — мені здалося, що брехати їм про щось безглуздо. Вони проводили власне розслідування. Мені треба було пройти медкомісію, надати свідоцтва, характеристики...

— Звісно, звісно, — погодився Туска. — Нас усіх тут ретельно відбирали. Моє порівняння з Легіоном полягало не в тому, що ніхто ні про що не запитує. Аж ніяк. Я кажу про те, що ми можемо дати собі тут раду, крапка. «Legio Patria Nostra» — таким було гасло легіонерів. «Наша батьківщина — Легіон».

— Але ж ти повертався на Землю.

— Ну, я пілот, власне.

— І Бі-Джи, і Северин. Вони також поверталися кілька разів.

— Так, але між своїми подорожами вони прожили тут не один рік. Не один рік. Ти ж бачив досьє Северина, знаєш, як багато часу він провів у цьому місці: щодня виконував свою роботу, пив зелену воду, сцяв помаранчевою сечею, щовечора спускався в їдальню, щоб поїсти перероблених грибів чи біс його знає чого там іще, іноді гортав торішні журнали, подібні до тих, які можна побачити в приймальні у стоматолога, лягав у ліжко й лежав, утупившись очима у стелю. Ось що ми тут робимо. І ми даємо собі раду. Ти знаєш, скільки тут протрималися перші аміківці? Перші кілька наборів працівників на самому початку? У середньому три тижні. І це ми говоримо про щонайретельніше відібраних, добре навчених, урівноважених професіоналів із люблячих сімей, і все таке. Шість тижнів щонайбільше. Інколи шість днів. Після цього їм їхав дах, вони рюмсали, канючили, аж на стіни дерлися, і АМІК змушений був відправляти їх назад додому. Додо-о-ому, — протягнув Туска і величним рухом розвів руки, неначе огортаючи це поняття насмішкуватим ореолом важливості. — Нехай в АМІК багато грошей, але ж не так багато.

— А як щодо Курцберга? — тихо запитав Пітер. — І Тартальйоне? Вони ж не полетіли додому, чи не так?

— Ні, не полетіли, — погодився Туска. — Вони отубілилися.

— А хіба ж це не один зі способів пристосуватися?

— Це в тебе треба запитувати, — із лукавинкою відповів Туска. — Це ж ти щойно повернувся з Міста Потвор, а тепер ось знову їдеш туди. Куди ти так поспішаєш? Ти нас більше не любиш?

— Я люблю вас, — відказав Пітер, намагаючись говорити легким, добродушним тоном, який водночас міг означати те, що він справді всіх тут любить. — Але мене привезли сюди не для того... гм... в АМІК мені чітко пояснили, що... — він знічено затнувся.

Тон його не був ані веселим, ані щирим. Пітер наче захищався.

— Твоя робота — не ми, — завершив замість нього Туска. — Я знаю.