Розділ «II На Землі»

Пітер бачив, що їй кепсько, і не через шлунково-кишковий розлад.

— Ще, — далі розповідала Ґрейнджер, — цього разу я привезла зовсім інакші ліки, вони не проти болю. Раніше ви таких не бачили. Не знаю, чи буде вам із них якась користь. Себто не вам особисто, а... гм... усім, хто тут є.

— Яка назва?

— На упакованні назва «ГлюкоРепід», фірмова марка. Це інсулін. Проти діабету. Вам відомо щось про діабет? Коли організм сам не може регулювати рівень глюкози?

Оазяни ніяк не відреагували на запитання жінки: ні словом, ні порухом, лише їхні пильні обличчя всі було обернуто до Ґрейнджер.

— Глюкоза — це як, гм, цукор, — затинаючись, пояснила Ґрейнджер.

Жінка міцно притиснула пальці до спітнілої скроні, так, наче їй самій потрібне було знеболювальне.

— Пробачте, однаково з цього, напевно, не буде жодної користі. Але в нас було багато зайвого інсуліну, тож...

— Ми вдяні, — мовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Ми вдяні, — і він поклав край стражданням Ґрейнджер, подавши знак своєму одноплеменцю закривати коробку.

Після цього все відбувалося швидко. Оазянин у мишастому балахоні та Обожнювач Ісуса Номер Один віднесли коробку з ліками до будинку, позначеного зіркою. За кілька хвилин вони повернулися, кожен ніс цибулястий лантух, притискаючи його до грудей, наче немовля. Вони завантажили лантухи до заднього відділення фургона й пішли за наступними. Після кількох таких ходок інші оазяни, усі Пітеру невідомі, долучилися, щоб допомогти. Окрім лантухів, у яких містився сушений і подрібнений білоквіт у різноманітних формах, були ще великі пластикові діжки з хитромудро приготованими концентрованими сумішами, які, коли аміківські кухарі додадуть до них воду, мали перетворитися на супи, усілякі мастива на хліб, десерти й бозна на що ще. У менших барильцях і торбах були приправи й спеції. Усі лантухи, торби й діжки було підписано фломастером. Хто нашкрябав ці криві друковані літери, якийсь аміківець чи оазянин своєю маленькою рукою в рукавичці, сказати було годі.

Пітер, на прохання Ґрейнджер, сів разом із нею в машину. Жінка скаржилася, що вологість діймає її, але він бачив із виразу її обличчя, що Ґрейнджер і не сподівається, аби він їй повірив, і що видача ліків виснажила донезмоги їй і тіло, і душу. Кабіна з кондиціонером — герметично відокремлена від багажного відділення позаду, куди складали провізію, — правила жінці за сховок, де можна було відновити сили. Ґрейнджер відвертала погляд від постатей у балахонах, що одна за одною снували перед вікнами. Що кілька хвилин підвіска машини ледь чутно здригалася, коли до багажника вантажили черговий лантух чи діжку. Напевно, довготривалі торговельні відносини з оазянами давали підставу довіряти їм на всі сто відсотків. А може, Ґрейнджер і мала би пересвідчитися, як вони виконують свою частину угоди, але не могла змусити себе це зробити.

— Якщо не пильнуватися, то недовго й рак отримати, — промовила вона, відкручуючи тюбик із маззю.

— Я почуваюся добре, — запротестував Пітер, коли жінка середнім пальцем узялася змащувати йому чоло і перенісся чимось липким. На доторк жіночої руки — руки не Беатріс — тужливий дрож пройняв Пітера.

— Твоя дружина не зраділа би, побачивши, як тобі присмалилося обличчя.

Ґрейнджер простягнула руку до дзеркала заднього огляду й повернула його так, щоб Пітер зміг подивитися на себе. Мазь блищала, і виглядало це відразливо, але, наскільки він міг бачити, шкода, завдана його обличчю, була незначною: кілька плям, трохи злущилася шкіра.

— Зі мною все буде гаразд, — промовив Пітер. — Утім дякую.

— Завжди рада допомогти, — відказала Ґрейнджер, витираючи пальці серветкою, — лише гукни мене, коли знову будемо серед цивілізації.

— Оазяни, як виявилося, досить цивілізовані. Але тобі як фармацевту, мабуть, непросто працювати, не маючи гадки, що корисно для їхньої здоров’я, а що ні.

— Пітере... — Вона відкинула голову на спинку сидіння й зітхнула. — Не чіпаймо більше цієї теми.

— Так люди завжди кажуть про те, що їх уже зачепило.