Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Але вже було по всьому.

— Усе гаразд, — виборсуючись із-під нього, липка від поту, нарешті промовила Беа. — Усе гаразд.

У них іще лишалося багато часу, коли вони прибули до аеропорту Гітроу. Пані на реєстрації кинула оком на Пітерів паспорт.

— Квиток в один кінець до Орландо, так? — перепитала вона.

— Так, — відказав Пітер.

Працівниця спитала, чи реєструватиме пасажир якийсь багаж. Пітер закинув на рухому стрічку спортивну сумку й наплічник. Виглядало все це якось недоладно. Однак подорож його була надто складною й непевною, щоб уже зараз планувати повернення. Пітер волів би, щоб його дружина не стояла поруч і не чула цього підтвердження його неминучого відльоту в безвість; щоб їй не довелося чути ці слова — «в один кінець».

А потім, коли йому видали квиток, ще, певна річ, зоставалося вдосталь часу, доки було дозволено сідати на літак. Пліч-о-пліч із Беатріс вони поволі відійшли від реєстраційної стійки, трохи засліплені надміром світла та величезними розмірами аеропорту. Чи ж то через це флюоресцентне сяйво обличчя дружини здавалося змарнілим і стурбованим? Пітер обійняв її стан. Дружина заспокійливо всміхнулася до нього, але він не заспокоївся.

«ЧОМУ Б ВАМ НЕ ПОЧАТИ ВІДПУСТКУ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ? — заманювали рекламні щити. — ПОБАЧИВШИ РОЗМАЇТТЯ НАШИХ КРАМНИЦЬ, ВИ НІКУДИ НЕ ЗАХОЧЕТЕ ЛЕТІТИ!»

Цієї вечірньої години аеропорт не був переповнений, хоча все одно не бракувало людей, що тягнули за собою валізи на коліщатках або вешталися по крамницях. Пітер і Беа присіли біля інформаційного табло, чекаючи на повідомлення, до якого виходу буде подано літак. Вони взялися за руки, не дивлячись одне на одного, а розглядаючи натомість кілька десятків майбутніх пасажирів, що довгою вервечкою тяглися повз. Із магазину безмитної торгівлі вигулькнула зграйка навантажених торбами з покупками гарненьких юних дівчаток, одягнених як стриптизерки на початку своєї зміни. Ледь не падаючи під вагою своїх численних здобутків, дівчата покривуляли на високих підборах далі. Пітер нахилився до Беатріс і пробурмотів:

— І для чого сідати на літак із такою вагою? А потім, коли дістануться туди, куди летять, прикуплять собі ще. Поглянь: вони ледве йдуть.

— Угу.

— Але, може, саме в цьому й річ. Можливо, це видовище призначене спеціально для нас. Цілковита непрактичність у всьому, аж до безглуздого взуття. Кожен бачить: ці дівчата такі заможні, що їм не треба турбуватися за реальний світ. Їхні статки роблять їх інакшими істотами, чудернацькими створіннями, яким не обов’язково жити як люди.

Беа похитала головою.

— Ці дівчата не багаті, — сказала вона. — Заможні люди не подорожують гуртом. А грошовиті жінки не ходять на високих підборах так, ніби вперше. Просто вони юні, і їм подобається купувати. Для них це пригода. Вони хизуються одна перед одною, не перед нами. Ми для них невидимі.

Пітер поглянув, як дівулі, похитуючись, прямували до «Старбакса»[1]. Сідниці їхні коливалися під пожмаканими спідницями, а голоси звучали тепер верескливо, зраджуючи провінційний акцент. Беа мала рацію.

Пітер, зітхнувши, стис руку дружини. Що ж він робитиме без неї там, на місці? Як даватиме собі раду, не маючи змоги почути її думку? Саме ця жінка стримувала його, коли він починав верзти дешеві нісенітниці, вона вгамовувала його схильність конструювати грандіозні всеосяжні теорії. Вона опускала його на землю. Мати її поруч себе в цьому місіонерському відрядженні вартувало мільйона доларів.

Але відправити навіть його самого коштувало значно більше, ніж мільйон доларів, а оплачував усе АМІК.

— Ти зголодніла? Принести тобі щось поїсти?

— Ми ж їли вдома.

— Шоколадку або ще щось?