Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Ти не втрачаєш мене. Я просто поїду на якийсь час. Я по...

— Пітере, будь ласка. Не зараз. Ми з цим уже скінчили. Усе, що можна було сказати, вже сказано.

Беатріс нахилилася вперед, і Пітер подумав, що вона зараз заплаче. Але його дружина лише намагалася видобути щось зі сховку між передніми сидіннями. Невеличкий ліхтарик на батарейках. Вона ввімкнула його й спробувала покласти на підголівник переднього пасажирського сидіння, але ліхтарик втратив рівновагу й упав. Тоді Беа всунула його у вузький проміжок між сидінням і дверцятами, нахиливши так, що світло падало на підлогу.

— Ось так: зручно, й світло м’яке, — мовила вона знову рівним голосом. — Саме досить, щоб розгледіти одне одного.

— Я не певен, що мені вдасться, — відказав Пітер.

— Що ж, побачимо, — відповіла вона, розстібаючи свою сорочку, з-під якої показався білий ліфчик і пагорки її грудей.

Сорочка вільно спала з плечей Беатріс, вона крутнула руками, щоб струснути шовкову тканину зі зап’ястків. Зачепивши гумки великими пальцями, вона зняла спідницю, трусики й колготки одним зграбним і невимушеним рухом.

— Твоя черга.

Він розстібнув штани, й Беа допомогла йому зняти їх. Тоді вона відкинулася й, сягнувши руками за спину, розщіпнула й зняла ліфчик, а Пітер спробував змінити позицію так, щоб не тиснути на неї колінами, але вдарився головою об стелю.

— Ми тут наче пара безголових підлітків! — поскаржився Пітер. — Це...

Беатріс прикрила йому рота своєю рукою.

— Ми — це ти і я, — промовила вона. — Ти і я. Чоловік і дружина. Усе гаразд.

Тепер вона була гола, якщо не враховувати наручного годинника на її тонкому зап’ястку й намиста з перлів на шиї. У світлі ліхтаря намисто вже не мало вигляду вишуканого подарунка на річницю весілля, а перетворилося радше на примітивну еротичну прикрасу. Груди її тремтіли — так сильно калатало їй серце.

— Ну ж бо, — промовила Беа. — Починай.

І вони почали. Міцно притиснувшись, вони більше не бачили одне одного; ліхтарик уже не був потрібний. Вуста їхні злилися, очі було міцно стулено, а тіла могли бути будь-чиїми тілами від створення світу.

— Сильніше, — видихнула по якомусь часі Беатріс.

Її голос був хрипкий з надсади, у ньому з’явилась якась хтива впертість, якої раніше Пітер ніколи не чув. Вони завжди кохалися пристойно, бездоганно турботливо, із приязню одне до одного. Іноді спокійно, подекуди енергійно, ба навіть із акробатичними вибриками, але відчайдушно — ніколи.

— Сильніше!

Було тісно й незручно. Стукаючись ногами у вікно й натираючи коліна об штучне хутро заднього сидіння, Пітер старався щосили, але кут і ритм були неправильні, і він помилився, оцінюючи, скільки ще часу потрібно дружині та як довго він ще зможе протриматися.

— Не зупиняйся! Ще! Ще!