Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— О, дивись-но! — Кількасот метрів попереду, купаючись у світлі ліхтаря, виднілася крихітна, навантажена надміру торбами постать. — Подорожній. Підберемо?

— Не треба!

Її інтонація відрадила Пітера сперечатися, хоча вони й рідко нехтували нагодою зробити добро незнайомій людині.

Автостопник з надією підняв голову. Коли чоловіка оповило світло фар, його постать, доти невиразно людиноподібна, набула — лише на мить — пізнаваних особистих рис. Він тримав табличку з написом «ГІТРОУ».

— Дивно, — зауважив Пітер, коли вони промайнули повз. — І чому б то просто не сісти в метро?

— Останній день у Британії, — промовила Беатріс. — Остання можливість розважитися. Усі британські фунти він, либонь, витратив у пабі, гадаючи, що лишиться саме досить, щоб дістатися до аеропорту. Шість келихів по тому, він — на свіжому повітрі, тверезіє, а все, що йому зосталося, — квиток на літак і один фунт сімдесят пенсів.

Це звучало правдоподібно. Але якщо так, навіщо ж тоді кидати у скруті цю заблудлу овечку? Це не схоже на Беа — залишати когось на мілині.

Пітер обернувся знову до її притемненого обличчя і стривожився, побачивши сльозинки, що зблискували на підборідді й у кутиках рота.

— Пітере... — мовила вона.

Він знову прибрав руку з керма — цього разу щоб лагідно стиснути їй плече. Попереду над шосе висів дороговказ із зображеним на ньому літаком.

— Пітере, це наша остання можливість.

— Остання можливість? Тобто?

— Покохатися.

Індикатори спалахнули м’яким світлом, почулося їхнє «цок, цок, цок», коли Пітер пригальмував і спрямував авто на смугу до аеропорту. Слово «покохатися» дзижчало у вухах, але усвідомити його він не міг. Пітер ледве не сказав: «Ти що, жартуєш?» Утім, хоча в Беатріс і було гарне почуття гумору, вона ніколи не жартувала про важливе.

Вони їхали далі, а в авто тим часом, бентежачи своєю присутністю, пробралося відчуття, що Пітер і Беатріс не на одній хвилі: цієї надважливої миті вони прагнули різного. Пітер думав — йому здавалося, — що вранці вони попрощались як слід, а ця подорож до аеропорту — лише... післяслово, майже післяслово. Сьогоднішній ранок був такий правильний. Вони нарешті дісталися кінця свого списку справ до виконання. Валізу було вже спаковано. Беа мала вихідний, вони спали як убиті й прокинулися лише тоді, коли сліпуче сонячне світло нагріло жовтий пуховик на їхньому ліжку. Кіт Джошуа лежав у них у ногах у кумедній позі, вони зіпхнули його й почали кохатися, мовчки, повільно й ніжно-преніжно. Потім Джошуа знову вистрибнув на ліжко й несміливо поклав лапку на голу Пітерову гомілку, немовби хотів сказати: «Не йди! Я не пущу тебе!» То була щемлива мить, яка говорила про ситуацію краще, ніж будь-які слова. А може, це просто дивовижна привабливість кота наклала захисний шар хутра на оголений нерв людського болю й зробила його стерпним. Власне, це була цілковита втіха. Вони лежали обійнявшись, слухаючи горлове муркотіння Джошуа, їхній піт випаровувався на сонці, а серцебиття поступово поверталося до звичного ритму.

— Ще раз, — сказала вона йому зараз, серед шуму двигуна, на темній автостраді, що вела до літака, який доправить Пітера до Америки й далі.

Він глянув на цифровий годинник на приладовій панелі. Реєстрація на літак мала бути за дві години, а їхати до аеропорту лишалося хвилин п’ятнадцять.

— Ти просто диво, — сказав Пітер.

Можливо, якби він вимовив ці слова з правильною інтонацією, вона б зрозуміла їхнє значення: не треба намагатися покращити те, що було вчора, слід лишити все так, як є.

— Я не хочу бути дивом, — відказала Беатріс. — Я лише хочу відчувати тебе в собі.