Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Приземлилися ми безпечно — власне кажучи, на диво м’яко. Не було навіть того дрижання й глухого удару, який відчуваєш, коли колеса літака торкаються землі. Більше схоже на ліфт, що зупинився на твоєму поверсі. Аби позбутися відчуття нереальності, я волів би, щоб це було щось драматичніше, щось навіть страшне. Натомість тобі кажуть, що ми приземлилися, двері відчиняються, ти виходиш у схожий на трубу перехід, достоту як У будь-якому аеропорту, й опиняєшся у великій жахливій будівлі, що виглядає як будь-яка інша велика незугарна будівля, в якій тобі довелося побувати раніше. Я очікував на щось більш чудернацьке, на якісь чужопланетні архітектурні форми. Утім, це місце проектували, либонь, ті самі люди, Що й аміківські будівлі у Флориді.

Хай там як, а зараз я у своєму номері. Я гадав, Що після прильоту мені доведеться негайно ж вирушати куди-інде, у подорож якимось дивовижним краєм. Але в аеропорту — якщо можна назвати це місце аеропортом, бо воно більше схоже на велетенську автостоянку — є кілька корпусів із житловими приміщеннями, і мене просто перевели з однієї комірки до іншої.

Не те щоб житло моє було тісним. Сказати правду, спальня тут більша за нашу, є пристойна ванна з душем (яким я через втому ще не скористався), холодильник (зовсім порожній, якщо не враховувати форми для льоду, також порожньої), стіл, два стільці і, звичайно, «постріл», за допомогою якого я набираю зараз цього листа. Умови мої «готельні», я цілком міг би уявити себе в конференц-центрі у Вотфорді. Але, думаю, я дуже скоро засну. Северин сказав мені, що це цілком звична річ — після «стрибка» кілька днів мордуватися безсонням, а потім усю добу спати без просипу. Я певен, він знає, що каже.

Ми, Северин і я, розійшлися трохи недоладно. «Стрибок» було виконано навіть точніше, ніж очікувалося, а отже, хоч ми й не шкодували палива, щоб дістатися до Оази якомога швидше, нам усе одно зоставалося його ще дуже багато. Тож перед посадкою ми просто скинули його за борт. Можеш собі уявити? Тисячі літрів палива випорснуто в космос разом із нашими нечистотами, брудними серветками й порожніми посудинами з-під локшини. Я не міг не сказати: «Напевне, мав би бути якийсь кращий вихід!» Северин образився (гадаю, він заступався за Туску, який формально відповідав за це рішення — у цих двох не втямиш, що, чи то любов, чи ненависть). Хай там як, а Северин запитав, чи не думаю я, бува, що можна посадити корабель із такою кількістю палива «в дупі». Він сказав, це однаково, що кинути з хмарочоса пляшку з молоком, сподіваючись, що вона вціліє, коли впаде. Я відповів, що коли наука змогла домудруватися до «стрибка», напевне, й цій проблемі можна було б зарадити. Северин ухопився за це слово, «наука». Наука, сказав він, — це не якась незбагненна, казкова сила, це просто так ми називаємо блискучі ідеї, які спадають на думку тим декільком хлопцям, коли вони лежать уночі в ліжку, і якщо ця проблема з паливом так мене турбує, то ніхто не заважає мені знайти блискуче рішення та й повідомити про нього АМІК. Він сказав це наче й недбалим голосом, але за словами його відчувалася агресія. Ти ж знаєш, якими бувають чоловіки.

Не можу повірити, що я розповідаю про свою пересварку з інженером! Милістю Господа нашого мене послано до іншого світу, першого з-посеред християнських місіонерів, а я неславлю свого товариша в дорозі!

Люба моя Беатріс, розглядай, будь ласка, це моє перше послання як вступ, як першу спробу налагодити плуга, перед тим як зорати ґрунт і засіяти його чимось прекрасним. Почасти тому я вирішив передрукувати всі ті карлючки, писані олівцем на кораблі, не змінюючи ані титли, і надіслати «пострілом» тобі. Якби я змінив одне речення, міг би не встояти перед спокусою переробити їх усі. Якби дозволив собі оминути бодай одну дрібницю, я, мабуть, відкинув би все. Нехай Уже краще ти отримаєш цю нескладну, малозрозумілу базгранину людини, що ніяк не може отямитися після перельоту.

Зараз я піду спати. Уже ніч. Ніч буде наступних три дні, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Неба я ще не бачив як слід, лише мигцем крізь прозору стелю зали для прибуття, коли мене провадили до мого пристановища. Дуже послужлива координатор, яку надіслав АМІК і чиє ім’я я призабув, постійно базікала й намагалася взяти мою валізу, я ж, так би мовити, волікся позаду. У моєму помешканні великі вікна, але їх затулили жалюзі, очевидно електронні, а я надто знесилений і спантеличений, щоб утямити, як вони працюють. Мені треба трохи поспати, перш ніж я почну тиснути на кнопки. За винятком, звісно, цієї кнопки, яку я зараз натисну, щоб надіслати тобі це послання.

Постріл крізь простір — і промінчики світла летять, відштовхуються від потрібних супутників і потрапляють до жінки, яку я кохаю! Але хіба ці слова, перетворені у спалахи двійкового коду, можуть подорожувати так незбагненно далеко? Я не повірю в це остаточно, доки не отримаю відповідь від тебе. Якщо це диво буде мені даровано, інші дива теж не забаряться. Я певен у цьому.

Кохаю

Пітер

Пітер спав, а коли прокинувся, почув, як іде дощ.

Тривалий час він лежав у темряві, занадто стомлений, щоб поворухнутися, і дослухався. Дощ тут звучав інакше, ніж удома. Він то вщухав, то посилювався у швидкому циклічному ритмі, щонайбільше три секунди між перепадами. Пітер дихав у лад із дощем: вдихав, коли той слабшав, і видихав, коли посилювався. Чому ж дощ так поводився? Було це природне явище чи його спричинено конструкцією будівлі: вітровою пасткою, витяжним душником чи несправною брамою, яка то відчинялася, то зачинялася? А може, це щось зовсім буденне — наприклад, його власне вікно, що ляскає на вітру. Пітер не бачив нічого за планками своїх жалюзі.

Урешті-решт цікавість узяла гору над втомою. Чоловік насилу видобувся з ліжка, намацав умикач світла у ванній, і тієї ж миті його засліпило надміром галогенового сяйва. Мружачись, Пітер позирнув на свій годинник, єдину річ, яку він не зняв, коли лягав у ліжко. Він проспав... як довго?... лише сім годин... якщо тільки не тридцять одну. Він перевірив дату. Та ні, тільки сім. Що ж розбудило його? Може, ерекція?

Ванна кімната була точнісінько така, як у будь-якому готелі, хіба що в туалеті замість зливного бачка був механізм, який всмоктував увесь вміст зі свистом стиснутого повітря. Пітер відлив, повільно, відчуваючи певну незручність, доки член його не став знову м’яким. Сеча мала темно-помаранчевий колір. Стривожившись, він набрав склянку води з-під крана. Рідина була блідо-зеленою. Чистою й прозорою, однак блідо-зеленого кольору. На стіні над рукомийником було почеплено повідомлення друкованими літерами: ВОДА ЗЕЛЕНОГО КОЛЬОРУ, ЦЕ ЦІЛКОМ НОРМАЛЬНО Й БЕЗПЕЧНО. ЯКЩО ВИ СУМНІВАЄТЕСЯ, БУТИЛЬОВАНУ ВОДУ Й БЕЗАЛКОГОЛЬНІ НАПОЇ МОЖНА ПРИДБАТИ ЗА УМОВИ НАЯВНОСТІ В ЗАПАСАХ АМІК ПО 50 ДОЛАРІВ ЗА 300 МЛ.

Пітер уп’явся спраглими, однак недовірливими очима в склянку зі зеленою рідиною, пригадуючи історії про британських туристів, що, поїхавши у відпустку за кордон, напилися там води й отруїлися. Бігунка і все таке. У пам’яті спливли дві заспокійливі цитати зі Святого Письма: «Не журіться про життя своє Що будете пити», Євангеліє від Матвія, 6:25, та «Для чистих все чисте», послання апостола Павла до Тита, 1:15. Утім, ці цитати стосувалися очевидно інакшого контексту. Він ще раз поглянув на оголошення, яке пропонувало бутильовану воду ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ ЗА ТРИСТА МІЛІЛІТРІВ. Не може бути й мови. Він і Беа вже обговорювали, як витрачатимуть гроші, які Пітер заробить у цій місії. Виплатять іпотечний кредит. Переоблаштують дитячу кімнату в своїй церкві, щоб у діток було більше світла й тепла. Куплять автофургон, пристосований для інвалідних візків. Було ще багато всякого. Кожен долар, витрачений ним тут, означатиме, що доведеться викреслити зі списку щось важливе. Він підніс склянку до рота й випив.

Вода на смак була добра. Власне кажучи, божественна. Блюзнірська думка? «О, дай тому спокій, — без сумніву, порадила б йому Беатріс. — У світі є значно важливіші речі, якими варто перейматися». А якими речами варто перейматися в цьому світі? Незабаром він про це дізнається. Пітер підвівся, змив у туалеті, попив ще зеленої водички. Вона ледь-ледь відгонила смаком мускатної дині, хоча, може, це йому тільки здавалося.

Досі голий, Пітер підійшов до вікна спальні. Жалюзі мусять підійматися, дарма що не видно перемикачів чи кнопок. Пітер провів пальцями по планках і намацав мотузок. Він смикнув за нього, й жалюзі піднялися. Тягнучи за шнур, він подумав, що голизну його може уздріти будь-який перехожий, однак турбуватися про це було вже запізно. Вікно — велику плексигласову шибу — було відтулено повністю.

Надворі досі панувала темрява. Довкола аміківського аеропорту була пустка: мертва зона порожнього асфальту, жалюгідних будиночків, схожих на сараї, та веретенуватих сталевих ліхтарів. Це скидалося на парковання біля супермаркету, що не мало ні кінця ні краю. І все-таки серце Пітерові закалатало, а дух перехопило від захоплення. Дощ! Цей дощ не падав прямими лініями, він... танцював! Хіба ж може злива «танцювати»? Вода — це ж не якась розумна істота. А втім, злива неслася з одного боку в інший, а сотні тисяч сріблястих ліній викреслювали однакові елегантні дуги. Це зовсім не було подібно до того, як на Землі подмухи вітру безладно жбурляють краплями. Ні, повітря тут видавалося спокійним, а рухи дощу були граційні — розмірене колихання з одного кінця неба до іншого. Звідси й це ритмічне крапотіння по його вікну.

Пітер притулився чолом до скла й відчув його благодатну прохолоду. Він усвідомив, що його злегка лихоманить, і подумав, чи вихиляси дощу йому, бува, не примарилися. Вдивляючись у темряву, Пітер спробував сфокусувати зір на серпанку світла довкола ліхтарів. Усередині цих схожих на німб осяйних куль краплі дощу здавалися окремими цятками, блискучими, як станіолеве конфеті. Їхні хвилясті візерунки, що милували око, були чисті-пречисті.

Пітер відступив від вікна. Його відображення було примарним, посіченим краплинами неземного дощу. Зазвичай рум’яне й бадьоре, обличчя його мало втомлений вигляд. Вольфрамове світло далекого ліхтаря палахкотіло неначе всередині Пітерового черева. Його геніталії видавалися немов вирізьбленими з гіпсу, як у грецьких статуй. Він здійняв руку, щоб розірвати закляття, повернути собі звичну людську природу. Та у вікні неначе незнайомець помахав рукою йому у відповідь.