Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Агов, Северине! — гукнув Бі-Джи. — Я тебе так ніколи й не запитував: а ти якої віри, старий?

— Я? — перепитав Северин. — Ніякої. І так воно буде й надалі.

Северин закінчив відчищати кока-колу й саме відтирав паперовими рушничками синій чистильний засіб зі своїх пальців.

— Усе одно пальці липкі, — поскаржився він. — Я точно збожеволію, доки дістануся до води й мила.

Комп’ютер тихо запищав.

— Схоже, твої молитви почуто, Северине, — сказав Туска, зосереджуючи увагу на одному з моніторів. — Щойно система вирахувала, де ми є.

Доки Туска уважно проглядав повідомлення, усі сиділи мовчки, наче даючи йому змогу перевірити електронну пошту чи зробити заявку на інтернет-аукціоні. Він насправді ж з’ясовував, житимуть вони чи загинуть. Корабель іще не ввійшов у керовану фазу польоту, його лише катапультували крізь час і простір за допомогою технології, що кидала виклик законам фізики, — «стрибка». Зараз їхній зореліт, що скидався на роздутого від крові кліща — величезне, повне палива черево та крихітна голівка — безцільно кружляв десь приблизно біля місця свого призначення. А всередині цієї голівки четверо чоловіків дихали обмеженим запасом азоту, кисню й аргону. Дихали вони більше, ніж треба. Невисловлене побоювання висіло у відфільтрованому повітрі: «стрибок» міг закинути їх задалеко від цілі, й палива їм могло забракнути на завершальну частину подорожі. Прорахунок, на початку «стрибка» невимірно малий, наприкінці міг сягнути фатальної величини.

Туска ретельно вивчив числа, спритно поклацав куцими пальцями по клавіатурі, переглянув геометричні креслення, які насправді були картами того, що неможливо нанести на карту.

— Схоже, добрі новини, хлопці, — нарешті промовив він. — Коли багато разів старатися, все може вдатися.

— Що це означає? — запитав Северин.

— Це означає, що ми маємо помолитися за здоров’я флоридських технарів.

— А для нас тут що це означає?

— Це означає, що коли ми від загальної кількості віднімемо паливо на відстань, яку нам ще треба подолати, то його в нас лишиться ще так багато, що ми можемо використовувати його як пиво на студентській вечірці.

— Тобто скільки днів, Туско?

— Днів? — Туска змовк, щоб справити більше враження. — Двадцять вісім годин щонайбільше.

Бі-Джи скочив на ноги й викинув у повітря кулак:

— Ю-ху-у!

Від цієї миті в контрольному відсіку запанували переможні, навіть трохи шалені веселощі. Бі-Джи безугавно носився туди-сюди, розмахуючи руками, як бігун. Северин шкірився, показуючи жовті від нікотину зуби й вибиваючи на колінах, як на барабані, мелодію, яку чув лише він. Удаючи дзвін тарілок, чоловік час від часу змахував у повітрі кулаком і здригався, наче приголомшений веселим звуком. Туска пішов перевдягнутися — може, через пляму від локшини на його светрі, а може, він відчув, що обов’язки пілота, до яких він мав ось уже приступати, давали йому право на такий церемоніальний жест. Вирядившись у свіжу білу сорочку й сірі штани, він усівся перед клавіатурою, на якій мав увести траєкторію їхнього шляху до Оази.

— Ну ж бо, Туско! Починай уже! — промовив Северин. — Що тобі ще треба? Духовий оркестр? Групу підтримки?

Туска послав їм повітряний поцілунок і рішуче натиснув на клавішу.