Розділ «ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ»

— Ти не зрадиш мене?

Він заперечно похитав головою.

— Тоді ходімо у храм Ханумана, і хай боги благословлять нас!

І знову, як примари, вони безшумно йшли сонним містом. Кожен думав про своє. Забібі, певне, неслася думками до свого коханого, якого залишила лежати в неясному світлі мідних ламп. А можливо, роздумувала над тим, що чекає її в диявольському храмі Ханумана. Думки ж Конана сходилися виключно на одному — на дівчині, яка йшла поруч, і ні про що інше він думати не міг.

Несподівано почувши якесь брязкання, вони швидко сховалися в тіні похмурої арки. Мимо пройшов загін нічної варти. Чоловік п’ятнадцять ішли тісною лавою, тримаючи напоготові списи. Варта, яка замикала хід, закривала свої спини бронзовими щитами, побоюючись зрадницького удару ззаду. Загроза потрапити до рук чорних пожирачів людського м’яса існувала навіть для озброєних воїнів.

Незабаром тупіт підкованих сандалій затих віддалік. Конан і дівчина покинули свій притулок і рушили далі. За кілька хвилин вони побачили низьку з плоским дахом споруду, контури якої неясно вимальовувалися попереду.

Храм Ханумана стояв у гордій самотині посеред широкого мовчазного, безлюдного в цю годину майдану. Похмура будівля, складена з масивних кам’яних брил, немов би тиснула на кожного, хто до нього приходив. Храм був огороджений біломармуровою стіною, прикрашеною барельєфами з картинками із життя чудовиськ. Широкий вхід, ніби розкрита паща, давав змогу безперешкодно проникнути всередину. Ворот чи інших загороджень не було.

— І чому це людожери не полюють на людське м’ясо в храмі? — гмикнув Конан. — Сюди ж можна ввійти вільно!

Забібі притиснулася до нього.

— Вони панічно бояться Тотрасмека. В Замбулі його всі бояться. І Юнгір Хан теж, і Нафертарі… Ходімо! Ходімо швидше, поки я ще можу йти.

І дівчина зробила крок уперед, ніби у вир. Конану подобалися люди, здатні переступити через свій страх. Трішки обігнавши дівчину, він прикривав її плечем.

Вони проминули широкий вхід. Кімерієць наслухався про жахливі звичаї жерців Сходу і зовсім не здивувався б, коли б на них раптом упала кам’яна балка чи під ногами провалилася б земля. Він знав — може статися так, що ні він, ні дівчина не вийдуть звідси живими. Але Конан не мав звички довго роздумувати про небезпеку. Хай, не поталанить…

Вони зайшли до двору. На мармурових плитах відбивалися зорі. На галерею з колонами вели неширокі сходи. Стукіт двох сердець, здавалося, лунав на всю округу. Високі двері були широко розчинені, усередині нікого не було видно. Вдень сюди приходили люди і покладали приношення на чорний вівтар бога-мавпи. Вночі ж жителі Замбули уникали храму, як зайці уникають нори отруйної змії.

Тліючі курильниці поширювали всередині храму м’яке таємне світло, і довкілля здавалося нереальним і навіть потойбічним. Під стіною за чорним кам’яним вівтарем сидів бог. Його погляд був навіки прикутий до дверей, через які століттями приходили його жертви, а деяких приводили на ланцюзі. Від порога до вівтаря вела неглибока канавка, і, коли нога Конана ступила в неї, кімерієць мимоволі відскочив убік. Канавка була прочовгана ногами багатьох людей, які в муках умирали на цьому похмурому вівтарі.

У нерівному світлі курильниць бог Хануман мав вигляд напівлюдини-напівтварини. Він сидів не так, як звичайно сидять мавпи, а як людина, що підібгала ноги, але від цього його схожість із мавпою не зменшувалася. Фігура божества була висічена з чорного мармуру. Рубінові очі горіли хтивим червоним світлом, немов вугілля в культовій ямі людожерів. Величезні руки Ханумана покоїлися на колінах долонями вгору, пазуристі пальці були напівзігнуті, і, здавалося, вони готові схопити кожного, хто наважиться наблизитися. В огидному зображенні божества був відтворений увесь цинізм вироджу ваного культу.

Забібі обережно обійшла статую, але, коли ненавмисно торкнулася її, затремтіла, немов зачепила отруйну рептилію. За широкою спиною ідола, на відстані кількох футів, видніла мармурова стіна і бордюр із золотого листя. По обидва боки від статуї було двоє дверей із слонової кістки. Над кожною з них височіла золота арка.

— За цими дверима коридор, який нагадує формою шпильку для волосся, — сказала дівчина. — Я була там одного разу.

Вона здригнулась і мерзлякувато зіщулилася, пригадавши жахливе й непристойне видовище, яке їй довелося побачити.

— Коридор вигинається, як підкова, і кожний його ріг виходить у цю кімнату, — продовжувала танцівниця. — Апартаменти Тотрасмека знаходяться у вигині, і там є двоє дверей. Проте десь тут мають бути приховані двері, які ведуть просто у внутрішні покої Тотрасмека.

І вона почала нишпорити по гладенькій поверхні стіни, на якій не було видно ні тріщини, ні горбика. Конан стояв поряд, тримаючи напоготові меча й обережно озираючись навколо. Його уява малювала жахливі картини, які могли мати місце за цією стіною, і кімерієць відчував себе звіром у пастці.