Розділ «ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ»

З дороги він звернув на алею між таверною і фініковим гаєм. Кімерієць проїхав повз ворота, потім — уздовж північної стіни і зупинився, не доїжджаючи кількох кроків до рогу. Тут було кілька невисоких кущів, і Конан прив’язав до них коня. Несподівано він почув тихий гортанний говір.

Кімерієць обережно визирнув із-за рогу. Стежиною до пальмового гаю йшли троє людей. За ходою і говіркою Конан визначив, що це негри. Він свиснув, і вони зупинилися. Конан попрямував до них, тримаючи напоготів меча. Очі людожерів поблискували білками, на чорних лицях застигло тваринне бажання. Вони знали, що не впораються з воїном, озброєним мечем.

— Куди ви йдете? — різко запитав Конан.

— Ми йдемо до своїх братів, — почулася відповідь. — Арам Бакша обіцяв нам людину, та обдурив. Одного з наших убили в будинку Арама.

— Цієї ночі ви не будете голодні, — усміхнувся Конан. — Арам дасть вам людину. Чекайте тут. Біля цих дверей.

Не спускаючи очей з чорношкірих, Конан позадкував і завернув за ріг. Підійшов до коня, заліз на нього, став ногами на сідло. Піднявши руки, кімерієць учепився за гребінь стіни, підтягся і сів на неї верхи.

Унизу нікого не було. У дворі росли кущі, вогні в таверні були погашені, навкруги — тиша. Як тінь, Конан ковзнув униз, прокрався між кущами і за мить уже стукав у двері спальні.

— Що сталося? — запитав грубий заспаний голос за дверима.

— Араме! — прошипів Конан. — Чорні перелізли через стіну!

Двері відчинилися, в отворі з’явився хазяїн таверни з кинджалом у руці.

— Це ти?! — здивовано прохрипів він.

Пальці Конана, здавивши горло Арама, заглушили крик жаху. Другою рукою кімерієць вирвав кинджала. Блиснуло лезо, хлюпнула кров. Арам Бакша, сопучи, випльовував її з рота. Конан знову змахнув кинджалом і відтяв душогубу бороду.

Замбулієць заревів, виповнений смертельним страхом, та до нього ніхто не обізвався. Позбавлений язика, спливаючий кров’ю, Бакша продовжував відчайдушно чинити опір. Конан витяг його на кипарисову алею, підтяг до залізних дверей у стіні. Потім підняв засув і відкрив двері, за якими стояли три темні фігури — стерв’ятники, котрі чекали на здобич. Побачивши їх, Бакша завив від жаху, як дикий звір, що потрапив до пастки.

Канібали радо тягли свою здобич до культової ями. Вони не впізнали Арама в цій напіводягненій і спливаючій кров’ю людині, яка видавала якесь мугикання. Ще довго до слуху Конана доносилися звуки впертої боротьби. Проте в очах кімерійця не було співчуття — десятки нещасних мандрівників зазнали жахливої смерті через жадібність господаря таверни.

Зачинивши двері, Конан повернувся до коня, вихопився в сідло і попрямував на захід — в безкраю пустелю. Від’їхавши на певну відстань, він витяг із-за пояса каблучку, у якій веселковими переливами поблискував чарівний діамант. Гра світла захопила кімерійця, і він довго повертав перстень, підставляючи його, під сяйво зірок. Шкіряний мішок із золотими монетами приємно побрязкував біля луки сідла, немов обіцяючи, що принесе ще більше багатство.

— Цікаво, — думав Конан, — що б вона сказала, коли б дізналася, що я впізнав у ній Нафертарі, а в ньому — Юнгіра Хана? О, буде химерна сцена, якщо вона колись здогадається, що саме я зняв каблучку з пальця сатрапа, коли зв’язував йому руки! Проте їм мене ніколи не спіймати!

Він обернувся, подивився на темний гай. Серед дерев уже поблискувало червонувате полум’я багаття. До неба линув монотонний спів, зливаючись із вигуками тріумфу і з божевільними криками. Ці звуки ще довго переслідували Конана, який рухався на захід, де в небі поволі згасали зорі.

…Повернувши на схід, Конан дістався до підніжжя Гімеліанських гір, де жили грізні афгули. Осівши між горян, варвар розпочав згуртовувати з розрізнених племен єдину могутню силу…