Розділ «ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ»

— Вони зловили мене на вулиці, — прошепотіла вона. — Вони чекали в темряві під аркою. Чорні чоловіки, схожі на величезних мавп! Але Сет пожалів мене. Завжди йому молитимуся!

— Що ж ти робила на вулиці вночі? — запитав Конан.

Вона відкрито поглянула йому в обличчя.

— Мій коханий вигнав мене, — сказала вона. — Він збожеволів і хотів мене убити. Щойно я втекла, мене схопили ці звірі.

— Така красуня, як ти, може будь-кого звести з розуму, — сказав Конан, погладивши її блискучі кучері.

Вона сіпнулася, як людина, яку боляче вдарили. Більше вона не тремтіла, її голос звучав рівно.

— Так помстився мені злий чернець Тотрасмек, верховний жрець Ханумана. Він хотів насміятися з мене, собака!

— Не варто згадувати це, — посміхнувся Конан.

— Мій коханий, — сказала вона, — молодий туранський офіцер. Тотрасмек підсипав йому зілля, яке зробило його божевільним. Цієї ночі він прийшов до мене з мечем, аби вбити, але я втекла. Потім на мене напали негри. Хто вони?

Замість відповіді Конан приклав палець до губ і безшумно, як тінь, потягнув дівчину за найближчу халупу під пальмами. Вони завмерли, напружено вслухаючись у тишу. Нарешті почулися глухі голоси, які ставали все голоснішими. Близько десятка чорношкірих поверталися з міста. Дівчина вчепилася в руку Конана, і він відчув, як’вона затремтіла.

Тепер вони виразно чули горловий говір чорних людей.

— Наші брати зібралися біля ями, — говорив один з них. — А нам сьогодні не пощастило. Тепер у них будуть причини нас зневажати.

— Арам обіцяв людину, — пробурмотів інший, і Конан у думках побажав Арамові безліч радощів у пеклі.

— Арам дотримується слова, — пристав до розмови ще хтось.

— Пригадайте, скільки людей ми взяли з його таверни. Проте й платимо за це як слід. Я сам дав десять згортків привезеного жовтими купцями шовку. Це був вельми хороший шовк…

Чорношкірі пройшли мимо. Голоси завмерли вдалині.

— Добре, що трупи лежать за халупами, — неголосно зауважив Конан. — Якщо вони заглянуть до Арама, то знайдуть ще одного свого приятеля. Ходімо звідси.

— Атож, треба поспішати, — підхопила дівчина. — Мій коханий блукає десь вулицями. А раптом вони схоплять його?

— Який усе ж таки паскудний звичай! — Конан нарешті знайшов слухача і дістав можливість висловитися з приводу місцевих порядків.

Тепер вони йшли в місто по іншій вулиці, але про всяк випадок трималися в тіні будинків і дерев.