Розділ «ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ»

Тепер він знав причину таємного зникнення подорожніх із будинку Арама Бакші. Стали зрозумілі й гуркіт барабана за фініковим гаєм, і яма, наповнена вугіллям упереміж із людськими кістками. Над цією ямою, в мерехтливому світлі зірок підсмажувалося незвичайне м’ясо, а навкруги багаття сиділи чорні звірі, вгамовуючи голод своїх неситих утроб. Людина на підлозі була рабом канібалів40 з Дарфару.

Таких людей Конан бачив немало в цьому місті. В Замбулі канібалізм не визнавали відкрито, але тепер Конан знав, чому люди так ретельно закривалися на ніч і чому жебраки уникають темних алей і покинутих халуп. Він з огидою вилаявся, оскільки не раз бачив, як нічними вулицями крадькома рухалися чорні примари в пошуках своїх жертв. А такі, як Арам Бакша, відкривали їм двері. Власник таверни не був дияволом — він був набагато гіршим. Раби з Дарфару прославилися брудною крадіжкою, і не було сумніву, що частина награбованого потрапляла до рук Арама Бакші. Натомість він продавав їм людську плоть.

Конан загасив лампу. В темряві підійшов до дверей, відчинив їх і почав обережно обмацувати різьблені прикраси зовні. Одна з них рухалася і була закріплена на стрижні, який виходив із дверей. Кімната виявилася пасткою. До того ж спеціально обладнаною. Люди потрапляли сюди як кролики, та тепер замість кролика сюди потрапив шаблезубий тигр.

Конан підійшов до тих дверей, які виходили в коридор, і штовхнув їх. Двері не зрушилися, і кімерієць пригадав про товсту залізну смугу з другого боку. Арам не шукав зустрічей ні з жертвами, ні з тими, з ким діяв разом.

Застебнувши пряжку ременя з мечем у піхвах, Конан переступив через калюжу крові, вийшов у двір і обережно причинив за собою двері. Він не збирався відкладати на потім розмову з Арамом. Скільки ж нещасних було вбито уві сні дрюком, а потім витягнуто на дорогу, що веде до страшної ями!

У дворі Конан прислухався. Як і раніше, тихо гуркотів барабан, але відблисків полум’я за гаєм не було видно: нікого, значить, ще не смажили.

Канібалізм у цих місцях був невід’ємною частиною життя чорношкірих, їхнім способом існування. Ось і тепер вони зібралися на свій страшний культовий бенкет. І якщо їм сьогодні все ж таки щось перепаде, то вже ніяк не Конан.

Щоб потрапити до Арама, треба було видертися на одну зі стін. Високі стіни, як з’ясувалося, служили захистом не тільки від кочівників, а й від канібалів. Та Конана не можна було порівнювати з людьми пустелі: йому не раз траплялося долати кручі рідних пагорбів і скель. Тепер він стояв біля стіни й вирішував, як зручніше перебратися на другий бік. І зненацька почув здавлений крик.

За якусь мить Конан опинився біля воріт, пильно вдивляючись через дорогу. Звук прийшов від халуп, з тіні пальм за дорогою. Він почув задушливі хрипи й булькання. Було схоже, що хтось намагається закричати, але чиясь безжальна рука затискає рот жертви. Раптом із-за хатини з’явились і попростували до гаю кілька постатей — три величезних чорних несли одну світлу, котра марно намагалася вирватися. Конан побачив, як після вдалої спроби полонений вирвався з грубих лап і побіг дорогою в місто. Виявилося, що це гнучка молода жінка, причому без одягу. Конан роздивився її виразно. Чорношкірі кинулись услід, і вся група знову зникла в тіні між халупами. Тишу прорізав відчайдушний крик, наповнений болем і жахом.

Розлючений мерзотою того, що коїться, Конан метнувся через дорогу.

Ані жертва, ні її викрадачі не підозрювали про присутність кімерійця доти, поки рипіння піску не виказало грізного наближення. Він налетів на них, як лютий гірський ураган. Двоє чорношкірих обернулися, підняли ломаки. Але вони не врахували швидкості, з якою нападав Конан. Один із них одразу ж відлетів з розпоротим черевом. Другий махнув ломакою, та Конан ухилився, різонув мечем, і голова чорношкірого майнула в повітрі. Безголове тіло ще зробило за інерцією три кроки, обливаючись кров’ю і розмахуючи руками, а потім гепнулось у куряву.

Третій канібал, глухо скрикнувши, різко відштовхнув від себе жінку й кинувся тікати. У паніці він помчав у бік міста. Жах, додавав прудкості, та перш ніж утікач і переслідувач порівнялися з найближчою до міста хатиною, чорношкірий, почувши за спиною невідворотну смерть, заревів, немов бик на різниці.

— Пекельна псино! — крізь зуби проревів Конан і всадив меча між чорні лопатки з такою силою, що лезо наполовину вийшло з грудей людожера.

Він упав з передсмертним хрипом, а Конан, наступивши на тіло, висмикнув клинок.

Ніщо більше не порушувало тиші, тільки легкий вітер слабо ворушив листя пальм. Конан струсив головою, як лев струшує гривою, і щось прогарчав про невтамоване жадання крові. Проте ніхто не з’являвся на безлюдній дорозі, осяяній світлом зірок.

Шерех квапливих кроків примусив Конада різко обернутися, проте це була дівчина, вона кинулася до рятівника, обвила його шию руками, напівжива від жаху.

— Заспокойся, — пробурчав він. — Тепер усе гаразд. Як вони тебе зловили?

Вона схлипнула, нерозбірливо щось відповівши. В світлі зірок Конан її розглянув і відразу забув про Арама Бакшу. Її шкіра була сліпучо-білою, а волосся спадало смоляною хвилею. Загалом, це була гідна представниця різнорідного населення Замбули. Висока, з прекрасними ніжними формами, вона, безумовно, викликала замилування. В очах Конана спалахнуло захоплення. Він обійняв усе ще тремтячу дівчину і підбадьорливо вимовив:

— Досить труситися, люба. Тепер ти в безпеці.

Його дотик, здавалося, повернув дівчині дещо втрачений здоровий глузд. Вона відкинула голову, полохливо озирнулася. І тут-таки знову притиснулася до кімерійця, немов намагаючись знайти в ньому надійну опору.