Розділ «ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ»

Чотири кобри, погойдуючись над глиняними скалками, вичікували, аби завдати удару. Щоб уникнути смертельного укусу, дівчині доводилося рухатися, не зупиняючись ані на мить. Неймовірний каскад стрибків в оточенні отруйних чудовиськ! Тіло Забібі заблищало від поту, ніздрі затремтіли, волосся розлетілося тисячами чорних спіралей. Швидше! Швидше! Ще швидше! Забібі рухалася так швидко, що здавалося, ніби вона одразу перебуває в декількох місцях. Щоразу, ухилившись від однієї змії, вона потрапляла в небезпечну близькість до другої. Тільки танцівниця Замбули була здатна на таке.

Видовище, проте, було прекрасне! Гарна дівчина відчайдушно боролася за життя під похмурими склепіннями величезного замку. Від споглядання в Тотрасмека відвисла щелепа, а погляд затуманився. Давно, досить давно мріяв він побачити Забібі такою!

Рухи танцівниці ставали все стрімкішими. Жахливі голови кобр розгойдувалися на надзвичайно короткій відстані від неї, проте промахувалися з ударами.

Зненацька звідкись здалеку виникла і злилась із шипінням змій тиха тужлива мелодія — свист нічного вітру, що дме крізь порожні очні ямки черепа. Забібі з жахом усвідомила, що удари кобр завдаються не навмання — змії підкорялися звукам невидимого музичного інструмента.

Кобри, підкоряючись пекельній музиці, завдавали удари все лютіше й швидше. Рухи дівчини набули форми і почали вимальовуй ватись у танок, у порівнянні з яким найнепристойніша тарантела Замори здавалася зовсім безневинною. Пройнята жахом, Забібі почула божевільний шепіт свого мучителя.

— Це називається танок Кобр, люба! — хрипко сміявся Тотрасмек. — Так танцювали дівчата, яких приносили в жертву Хануману. Але ніколи й ніхто не робив цього з такою красою і грацією! Танцюй, дівчино, танцюй! Подивимося, скільки часу ти протримаєшся. Хвилини? Години? Все одно ти видихнешся. Твої ноги почнуть спотикатися, ти втомишся, і тоді зуби кобр глибоко увіп’ються у твоє прекрасне тіло…

Несподівано позаду нього різко сіпнулася завіска. Тотрасмек закричав. Його очі розширилися, а руки конвульсивно схопилися за широке лезо, що вискочило з грудей.

Музика поступово завмирала вдалині, проте дівчина продовжувала танцювати із запаморочливою швидкістю, скрикуючи від страху. І лише після того, як Тотрасмек, обливаючись кров’ю, упав на підлогу, кобри зникли, перетворившись на тоненькі стовпчики блакитного диму.

З-за завіски з’явився Конан, витираючи лезо меча. Побачивши танцюючу дівчину в оточенні чотирьох спіралей диму, що ледь погойдувалися, він здогадався, що для неї вони мали зовсім інший вигляд. І зрозумів, що мусить убити Тотрасмека. Забібі сіла на підлогу, часто і важко дихаючи, проте відразу й підхопилася.

— Посудина! — видихнула вона. — Посудина!

Тотрасмек все ще тримав її в нерухомій руці. Забібі грубо вирвала посудину і заходилася обшукувати мертвого жерця.

— Якого біса ти обшукуєш його? — поцікавився Конан.

— Він поцупив у Алафдала каблучку.

Обшукавши жерця, Забібі взялася до пошуків у кімнаті, зриваючи портьєри зі стін, здираючи з диванів покривала і перевертаючи підвішені до стелі посудини. Нарешті вона зупинилася.

— Я забула про Баал-птеора!

— Він вже у пеклі, — усміхнувся Конан.

Забібі задоволено кивнула, але тут же попередила:

— Нам не слід залишатися тут. Скоро настане світанок. Сюди можуть прийти молодші жерці, і якщо вони нас знайдуть, то розірвуть на шматки. Навіть туранці нас не врятують.

Вона витягнула зі стіни металевий штир, і двері відкрилися. За хвилину вони були вже на вулиці.

Пройшовши трохи, Конан зупинився, поклав руку на плече Забібі.