Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

— Ми підемо з тобою, аби померти на Імші.

— Отже, уперед, в ім’я Крома! — мовив Конан, неспокійно озираючись навколо і придивляючись до темно-синіх тіней густіючих сутінків. — Ці афгульські вовки були на відстані двох годин їзди за мною, проте ми зараз згаяли чимало часу.

Керім Шах рушив коня, заховав меча в піхви й обережно розвернувся. За мить усі подалися вгору так швидко, як тільки було можливо. Нарешті вони виїхали на хребет за милю від того місця, де Хемса затримав Конана і Жазміну. Стежина, якою вони приїхали, навіть для горян була досить небезпечною, і тому Конан з Жазміною обрали тоді іншу дорогу. Керім Шах поїхав нею, бо думав, що й кімерієць зробить те саме. Навіть Конан зітхнув із полегшенням, коли коні минули останній поворот. Вони рухалися, немов череда примар, що міряють зачароване королівство тіней. Тільки тихий скрип шкіряної збруї і брязкання сталі давали знати про їхню присутність, а через якийсь час похмурі гірські схили знову спустіли — голі і мовчазні у світлі зірок.

8. СТРАШЕННО НАЛЯКАНА ЖАЗМІНА

Жазміна лише скрикнула, відчувши, що яскраво-червоний вир утягує її, з вражаючою силою відриваючи від кімерійця. Тієї миті в неї перехопило подих. Страшенна повітряна хвиля засліпила її, відібрала мову та слух. Дівчина ледве втямила, що опинилася десь високо і летить з неймовірною швидкістю. У неї було відчуття, ніби вона з’їхала з глузду, а потім у неї обертом пішла голова, і вона знепритомніла.

Коли Деві опам’яталася, ще був живий спомин про перенесене. Вона голосно скрикнула і швидко підвела руки, немов захищаючись від падіння. Її пальці стиснули м’яку тканину, і дівчина, відчувши глибоке полегшення, озирнулася навколо.

Вона лежала на подіумі, застеленому чорним оксамитом, у величезній похмурій кімнаті зі стінами, обвішаними темними гобеленами, на яких із вражаючою достовірністю були зображені дракони, що звивалися… Високе склепіння кімнати потонуло в густій напівтемряві, а затінені кутки створювали зловісне відчуття й викликали жах. На перший погляд здавалося, що тут немає вікон і дверей або ж вони приховані за цими жахливими гобеленами. Жазміна не могла зрозуміти, звідки проникало слабке світло, що створювало можливість побачити всі деталі. Величезна кімната була осередком таємниць, тіней і похмурих закутків, із яких, здавалося, виповзав неясний задушливий страх.

Нарешті Жазміна побачила щось таке, що належить до живого світу. За кілька футів від неї, на другому, трохи меншого розміру підвищенні, сидів зі схрещеними ногами чоловік, задумливо поглядаючи на неї. Його огортала довга тога з чорного оксамиту, шитого золотом. Руки його були приховані рукавами одягу, на голові — оксамитова шапка. Його обличчя було спокійним, покірливим і досить привабливим, очі — блискучими і разом з тим ніби трохи затьмареними. Він із закам’янілим виразом обличчя придивлявся до Жазміни й зовсім не відреагував на те, що вона опам’яталася.

Жазміна відчула, що у неї від страху по тілу пробігли мурашки, сперлася на лікті і подивилася на незнайомця.

— Хто ти? — запитала вона.

Її голос звучав невпевнено і безпорадно.

— Я — володар Імша, — відповів чоловік глибоким, звучним голосом, що нагадував спокійні удари храмових дзвонів.

— А навіщо я тут? — запитала вона.

— Хіба ти не шукала мене?

— Якщо ти — один з Чорних Чаклунів, то хай буде так, — зухвало відповіла вона, переконана, що він і так читає її думки.

Чоловік тихо засміявся, а в Жазміни знову по тілу пробігли дрижаки.

— Ти хотіла спрямувати дітей гір проти Чаклунів Імша! — розсміявся він. — Я бачу це в твоїх думках, князівно. Твій слабкий людський розум переповнюють смішні мрії про помсту!

— Ви убили мого брата! — у голосі Деві зростаючий гнів боровся зі страхом. Вона стиснула кулаки й скам’яніла від злості. — Навіщо ви це зробили? Він вам не робив нічого поганого. Жерці говорять, що Чаклуни Імша понад людські справи. Навіщо ви убили короля Вендії?

— Як може простий смертний зрозуміти мотиви чаклунів? — холодно відповів володар. — Мої аколіти в храмах Турану, здобувши владу над жерцями Таріма, наполягали, аби я діяв на користь короля Ездигерда. З певних причин я погодився на це. Як я маю пояснювати причини, що спонукали мене погодитися, щоб ти зрозуміла їх своїм слабким розумом? Все одно не зрозумієш.

— Я розумію одне: мій брат мертвий! — вигукнула Жазміна з болем і ненавистю. Вона звелася на коліна і пронизувала його поглядом широко розкритих очей, як пантера, що наготувалася до стрибка.