Розділ «XIV. РОЗМОВА У ВІТАЛЬНІ»

— Не думаю, що нам знадобиться шахівниця, — відповів Сесар, і це трохи покращило діалог. Завдяки не словам, які також не були якимись особливими, а вдалому тону, який використав антиквар, надавши фразі певного відтінку прикрості; це було дуже схоже на нього, ніби все, що відбувалося довкруг, він спостерігав, сказати б, здаля, сидячи на залізній, пофарбованій у білий колір садовій лаві з келихом дуже сухого мартіні в руці.

Сесар був таким самим витонченим у своїх декадентських позах, як і, мабуть, у своєму гомосексуалізмі чи у своїй розпутності, і Хулія, котра любила його також і за це, змогла належним чином оцінити його поведінку в цій ситуації — точну, безпомильну й таку бездоганну в усіх своїх виявах, що вона, спершись на бильце дивана, в захваті дивилася на антиквара крізь кільця сигаретного диму. Бо найбільш захопливим було те, що цей чоловік обманював її впродовж двадцяти років. А проте, якщо бути справедливою до кінця, винуватцем цього обману був, зрештою, не він, а вона сама. В Сесарі ніщо не змінилося: усвідомлювала це Хулія чи ні, але він завжди був — мусив бути — самим собою. І ось він стояв тут, спокійно курив сигарету, і — вона чітко це розуміла — його зовсім не мучили докори сумління, він не відчував навіть занепокоєння через те, що скоїв. Він позував — такий же чемний та самовпевнений, як і тоді, коли Хулія слухала з його вуст чарівні історії про закоханих та воїнів. Ніби от-от збирався заговорити про довготелесого Джона Сілвера, Венді, Лагардера чи сера Кеннета, лицаря Леопарда, і це анітрохи не здивувало б дівчину. Однак це він залишив Альваро під душем, це він устромив Менчу між ніг пляшку джину... Хулія повільно вдихнула сигаретний дим і примружила очі, смакуючи власну гіркоту. «Якщо він такий самий, як завжди, — подумала вона, — а вочевидь так воно і є, виходить, змінилась я. Тому цього вечора я його бачу інакше, іншими очима: бачу негідника, блазня та вбивцю. А проте залишаюся сидіти тут, зачарована, і знову чекаю його слів. За кілька секунд, замість якоїсь пригоди в Карибському морі, він розповість, буцімто все це вчинив заради мене чи щось у такому дусі. І я, як завжди, слухатиму його ще й тому, що ця оповідь переважить будь-яку іншу історію Сесара. Переважить уявою та жахом».

Вона прибрала руку з бильця дивана й нахилилася вперед, трохи розтуливши рота: зосереджена на тому, що відбувалося в неї перед очима, Хулія не хотіла пропустити найменшої подробиці. І цей її рух, здавалося, став сигналом для продовження діалогу. Муньйос — руки в кишенях плаща, голова схилена набік — дивився на Сесара.

— Розвійте один мій сумнів, — мовив він. — Після того, як чорний слон з’їдає білого пішака на а6, білі вирішують зробити хід королем з 64 на е5, відкриваючи можливість шаху чорному королю з боку білого ферзя... Як тепер мають зіграти чорні?

В очах антиквара з’явився блиск, вони пожвавішали, мовби посміхалися, попри те що його обличчя зберігало незворушний вигляд.

— Не знаю, — повагавшись якусь мить, озвався він. — Це ви у нас гросмейстер, дорогенький. Ви повинні знати.

Муньйос зробив непевний жест, ніби відкидав титул гросмейстера, яким уперше удостоїв його Сесар.

— А проте, — повільно проказав він, розтягуючи слова, — я волів би знати вашу особисту думку.

Посмішка, яка досі, здавалось, обмежувалася очима антиквара, заграла і на його губах.

— У такому разі я прикрив би чорного короля, пересунувши слона на с4... — Він чемно глянув на шахіста. — Як по-вашому, це вдалий хід?

— Я з’їм вашого слона, — майже брутально відповів Муньйос. — Білим слоном, що стоїть на dЗ. А потім ви поставите мені шах конем на (17.

— Я нічого вам не ставитиму, друже, — антиквар незворушно витримав його погляд. — Не знаю, про що це ви. До того ж зараз надто пізно, щоб загадувати один одному загадки.

Муньйос уперто насупив брови.

— Ви поставите мені шах на d7, — повторив він. — Облиште ваші історії й зосередьтеся на шахівниці.

— З якої це речі?

— Аз такої, що у вас залишилося мало варіантів... Я уникну цього шаху, відвівши білого короля на 66.

Почувши це, Сесар зітхнув, і його блакитні очі, які через тьмяне освітлення кімнати здавалися надзвичайно світлими, майже безбарвними, втупилися в Хулію. Сунувши в зуби мундштук, антиквар двічі засмучено похитав головою.

— Відтак, хоч як це прикро, — мовив він і, здавалося, це йому справді було неприємно, — мені доведеться з']сти ще одного вашого коня — того, що стоїть на b1. — Він безпорадно розвів руками й глянув на співрозмовника. — Шкода, еге ж?

— Так, особливо з точки зору коня. — Муньйос закусив нижню губу й проникливо подивився на антиквара.

А чим ви його з’їсте — ладдею чи ферзем?